Торох! Торох! Торох!
— Тихо! — проревів Фенбрус Лодд. Кулькап набрав повні груди повітря.
— Ця буря — чорний вихор! — проголосив він. Зусебіч почулося ахання, яке дедалі наростало, відлунюючи з усіх закутків склепінчастої стелі.
— Чо… чорний вихор? — занепокоєно озвався Фенбрус Лодд зі свого аналою і заблукав очима по залі. — А ви нічого не наплутали?
Кулькап енергійно кивнув головою.
— Я бачив розрахунки Вокса Верлікса, найвидатнішого хмарогляда всіх часів. І тут уже жодних сумнівів: буря вдарить за дві доби.
— Вокс Верлікс! — почувся розлючений голос. — А чому нам вірити всьому, що він скаже?
Кулькап підніс руку.
— Бо ми йому потрібні. Він нас попереджує про небезпеку, а ми беремо його з собою. Він розробив план, як нам покинути риштаки і перенести Велику бібліотеку на Вільні галявини!
Тремтячими пальцями Алквікс Венвакс начепив на носа окуляри в металевій оправі. Тремтіла і його спідня губа.
— Але ж мій дім тут, — тихо заперечив він деренчливим голосом. — І я не хочу тікати з нього.
Переповненою залою, мов брижі на воді, прокотився схвальний гул. Фенбрус Лодд, замахнувшись молотком, блукав по залі похмурими очима і вже намірився був торохнути ним по бюрку, коли це вперед виступила Варіс.
— Вільні галявини — найпрекрасніше місце у всьому Світокраї! — вигукнула вона. — Я це знаю, — додала дівчина, — бо сама там була. Вони — коштовний самоцвіт в оправі Темнолісу, спалах світла і сподівань для вчених усього Світокраю.
Бібліотекарі уважно слухали дівчину. Варіс славилася своєю академічною докладністю, самовідданістю та відвагою. І якщо вже вона схвалює перенесення на Вільні галявини…
— Самі подумайте, — вела далі дівчина. — Почати все заново там, де знання справді цінуються, а вчені користуються шаною! — Вона повернулася до Алквікса. — Ви кажете, тут ваша домівка. Але погляньте на цю домівку. Чому ви маєте залишатися тут, під землею, у цих риштаках? У водозбігах, на Бога! Ховатись тут і тремтіти, боючись показати своє обличчя на земній поверхні. — Її голос злагіднів. — Коли ви востаннє підставляли свої плечі під тепле сонце, Алквіксе Венваксе? — запитала вона. — Коли востаннє дощ пестив ваше обличчя, а вітер бавився бородою? А коли востаннє ви бачили зірки?
Алквікс слухав її мов зачарований.
— Твоя правда, — пробуркотів старий учений. — Мені їх так бракує!
— Ми — вчені. — Варіс уже зверталася до всієї зали, що жадібно ловила кожне її слово. — Ми присвятили своє життя гонитві за знаннями — знаннями про Світокрай. І зараз криємось, мов кроти, під землею, у цій похмурій, сирій норі, відрізані від світу, яким, за нашими таки визнаннями, так дорожимо. Бібліотекарі, слухайте мене всі: я пристаю на пропозицію Найвищого Академіка. В ім’я майбутнього краще покинути риштаки і спорудити нову бібліотеку на Вільних галявинах!
Залою прокотився схвальний гул. Цього разу Фенбрус Лодд уже не поривався вгамовувати бібліотекарів — ані погрозами, ані молотком. Палка промова його дочки не тільки переконала бібліотекарів, а й відкрила їм очі на мудрість Кулькапової пропозиції.
Фенбрус повернувся до Кулькапа.
— Якщо ви гадаєте, ніби можна довіряти узурпаторові Воксу Верліксові, тоді, пане Найвищий Академіку, такий план мені підходить і… — Голос його затремтів із надміру почуттів. Він повернувся до членів ради, своїх колег, і закінчив: — Нам усім!
Торох! Торох! Торох!
Фенбрус Лодд знову вдався до молотка, аби закликати гамірну авдиторію не зчиняти бучі.
— Роботи в нас — хоч відбавляй, а часу — тільки два дні, — оголосив він. — Треба ладувати ящики. Наповнювати кошики та скрині. І те все доведеться ретельно спакувати у водонепроникну просмолену чаймовину та повантажити на плоти і баржі…
Кулькап вдячно поглянув на Великого Бібліотекаря та на його дочку Варіс Лодд: яка вона молодчина, що схилила бібліотекарів пристати на його пропозицію! Тепер залишалося тільки сподіватися на краще і благати Землю та Небо, аби все скінчилося щасливо.
— Заледве два дні часу… до одинадцятої години, — буркнув він собі під ніс. Який жах!
Окрім застав, кокардних будок та пазуристих шлагбаумів, знаних усім і кожному на східному кінці Великої дороги Багнищем, там видніла також нова споруда. Гігантську сосну з родини залізнодеревних, високу та струнку, викорчували з корінням із родючих ґрунтів далекого Темнолісу і перевезли сюди. Це дерево з обкорованим і відшліфованим гіллям, підтримуване безліччю линв та підпірок, поставили на новому місці й обчіпляли оздобними сідалами, які так полюбляли Сестриці-сорокухи.