Ксант знову повернувся до вікна і завмер. Ясні хмари, насуваючись, у денному світлі виглядали темнішими і грізнішими, ніж абиколи.
Хто знає, може цим разом, після кількатижневої посухи, на Світокрай і мала вдарити могутня буря — з бучним дощем, громами та блискавицею…
Блискавиця!
Ксантовим тілом перебіг мимовільний дріж збудження. Свята блискавиця. Саме вона, та блискавиця, на думку кожного Сторожа мала влучити в Опівнічний шпиль, увігнатися в уражену Санктафракську скелю і, прошивши її наскрізь, покінчити з кам’яною пошестю.
А що, як Орбікс мав рацію? стривожено запитав сам себе Ксант. Ану ж і справді схопиться буря і, розродившись блискавицею, зцілить Санктафракську скелю? Що тоді? Досі у змаганні за владу між кліками гоблінів, Сторожів та бібліотекарів ніхто не перемагав ані програвав, і рівновага ця утримувалася вже чимало років.
Та якби Сторожам Ночі таки випало здолати кам’яну пошесть, усе з маху змінилося б: тоді їм скорилися б і Новий Санктафракс, і небесні простори, а в Каменосаду знов росли б летючі скелі.
І хто в такому разі став би наймогутнішою постаттю у Світокраї? Таж не хто, як Найвищий Сторож — Орбікс Ксаксіс! Невже Ксант і справді бажав би такого повороту подій?
Грюк! Грюк! Грюк!
Хтось тричі гримнув у двері — гучно, аж кабінетом пішла луна. Ксант, здригнувшись, пробудився з задуми. Двері різко розчахнулися.
— Вас викликають на Горішній поміст, негайно, — хрипко повідомив похмурий Сторож. — Ходіть за мною.
Ксант вийшов у коридор — і прожогом скривився від ядучого сопуху, що сягав сюди із темниць. Бідаки, бідаки, гірко подумав він. Десь серед них сидить і Маґда — у смердючому підземеллі, скулившись на полу-дашку для бранців. Одинока як палець. І ледь жива зі страху…
О, Маґдо, розпачливо думав Ксант, беручися сходами слідом за озброєним Сторожем до помешкання Найвищого Сторожа. Не клясти я мав би тебе, а дякувати за те, що ти оживила в мені такі спомини та чуття і заронила сумніви. Повернувшись із Вільних галявин, я відчайдушно намагався приховати свої перечування, але ти… ти, Маґдо, розворушила їх знов. Я не можу більше лишатися в цьому гадючнику. Треба брати ноги на плечі — і якось прихопити з собою і тебе!
Ксант походжав полірованою підлогою з олив’яного дерева, і його кроки гучно відлунювали у препишній палаті Найвищого Сторожа. Розкішне Орбіксове помешкання було цілковитою протилежністю скромного Ксантового кабінетика. Яких тут тільки не було коштовностей — і ту всю здобич понастягувано зі зруйнованих палаців Осип-Міста.
Усі стіни були в люстрах у золочених рамах та у витворних гобеленах, що вигравали золотим та срібним гаптуванням. На полицях, цоколях та помостах пишали фігурні вази, канделябри і зашклені шафи. У кожному кутку стояло по здоровецькій рожево-блакитній урні, зі стелі звисала кришталева люстра, а в супротилежному кінці світлиці, обабіч дверей, що вели на поміст, стояло двоє прелютих блукай-бурмил. Витесані з того самого важенного олив’яного дерева, що й мостини, вони дивилися на світ, наче вперше його бачили.
— Ось і ти, Ксанте, — пролунав холодний глухуватий голос, і між фігурами з’явилася лиховісна постать у чорній хламиді.
— До ваших послуг, Найвищий Стороже, — відповів Ксант.
— Ходімо з нами, — запросив Орбікс, повертаючись до дверей.
У далекому кінці помосту, зігнувся в уклоні біля ритуальної клітки Леддікс, схожий на дебелого лісового крука, схиленого над здобиччю. Дивлячись на його жовтаве обличчя, важко було сказати, що у нього в голові.
— Підійди ближче, — гукнув Орбікс.
Ксант приступив до Сторожа. Добуваючися з-під маски, голос Орбікса Ксаксіса нагадував страхітний сик; у його чорних окулярах Ксант уздрів відбиття власного занепокоєного обличчя.
— Я в тобі був засумнівався, Ксанте, — промовив Орбікс. — Ти, мабуть, і сам помітив. Після твого повернення з Вільних галявин… — Він замовк.
Ксант проковтнув давкий клубок у горлі.
— Але сумніви мої виявилися безпідставні, — провадив Орбікс. Ксант намагався не виказувати своєї полекші. — Побачивши, як ти копаєш ногами оту бібліотекарську покидь, я зрозумів, що чутки про твою легкодухість не мали… не мали… — Він зиркнув на Леддікса. — Не мали під собою жадного ґрунту.