Рук і собі всміхнувся. Ці блукай-бурмила всі як один геройської вдачі. Бібліотекарі щиро пишалися, що могли розраховувати на підтримку таких благородних створінь. Рук тільки побажав, щоб і зараз, і тоді, коли в ці ноші втелющиться ота неосяжна гора м’яса — Вокс Верлікс, ці ноші були однаково легкі для Ґалиних лап.
— Ве-ве, — прошепотів тихенько Рук, легенько водячи рукою по своїх грудях та чолу. «Щасливої дороги!» На очі хлопцеві набігли сльози.
«Щасливої дороги, Руку», — грянули у відповідь блукай-бурмила, рушаючи тунелем. «І нехай невдовзі ясен-місяць знов яскраво осяє нашу зустріч».
Рукові у горлі застряг терпкий клубок. Нічого, сказав він собі, ми ще небезпремінно зустрінемося.
А може, бачимося востаннє?
Фенбрус узяв хлопця за руку, і вони рушили з мосту.
— Ти зробив усе знаменито, Руку Човноводе, — приязно озвався він до юного бібліотекаря. — Тепер гарно попоїж і займай своє місце на судновій лаві біля старого професора Альквікса Венвакса. Йому зараз не завадить тверде плече, на яке можна б спертися. Ходімо, і нехай Земля та Небо благословлять нас і нашу Велику плавучу бібліотеку!
Розділ тринадцятий
Сторож-нетряк
Коли Ксант Філатін спускався вниз вузькою драбиною з гострого виступу на самісінькому вершечку Вежі ночі, з плеча його зіслизнув ящик, обіпнутий шкірою. Він гучно брязнув об край драбини.
— А бий тебе темнолесник! — буркнув Ксант собі під ніс, спиняючись, аби знову завдати ящика на плече.
Ящик був важенний. У ньому були гайкові ключі, дротяні щітки та масничка з тоненьким довгим носиком, а також сила-силенна всякого дрібнішого причандалля: веретенуватий висок-ватерпас, яким замірюють вертикальність шпиля, затискувач із фіксатором для вирівнювання зубців у численних зчеплених шестернях і що головне — мідяна калібрована барометрична астролябія. Ксант мав ретельно зняти з неї всі покази і передати своєму владці. Інструкції Найвищого Сторожа були ясні. Залізна дисципліна!
Гірко всміхаючись самими кутиками вуст, Ксант провів рукою по спітнілому чолу і спускався драбиною далі. Він одчув, як важко стає дихати.
Цього ранку Ксант прокинувся удосвіта, але повітря вже було гаряче та вологе. Воно висушувало снагу, наливало тіло втомою і не давало скупчитись.
Часом він пристоював на щаблі, розглядаючись довкола, щоб насолодитися краєвидом, найчарівнішим у всьому Світокраї. Краща панорама могла б відкриватися хіба з сідла небесного човна. Онде видніє Нижнє місто, але кишить воно не нижньомістянами, а гоблінівськими загонами. До вежі докотилися чутки, ніби в місті оголошено комендантську годину, і тепер гобліни шпацирували спорожнілими вулицями, стікаючись до широченного майдану в східній частині міста. З протилежного боку, вдалині, можна було бачити, як юрмляться сонмища сорокух і в каламутному світлі виблискують їхні бойові лави. А ген над обрієм громадяться величезні скупчення хмар. Вони вже починали зрощуватися, утворюючи широченний мур розвированої чорняви.
Спустившися драбиною на оглядовий поміст, Ксант відкрив ящика для інструментів. Пошукавши в ньому очима, зняв металевого штиря, загостреного з одного кінця і оздобленого головою темнолесника — з другого. Озирнув його доскіпливим оком, покрутивши хвильку в руках, з тією самою гіркою посмішкою на губах. І тут розлігся чийсь зловорожий рик, аж наїжачилася грива у нього на гамалику.
— Хто там?
Ксант крутнувся на п’ятах, ховаючи в кишеню металевого штиря — і просто перед себе уздрів здоровенного сторожа-нетряка. Звівши своє волохате ручисько, гевал був готовий миттю вхопитися за держак величезної шаблюки, почепленої на ремінь. Червоні нетрякові очиці звузилися, ніздрі широко роздималися.
Ксант пропік Сторожа поглядом.
— Це я, — кинув він із серцем. — Ксант Філатін. Ти вже питав мене, коли я ліз нагору, цимбале ти їден, пеньку головатий!
— Гасло, — прохрипів нетряк, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.
Ксант зітхнув.
— Скельні гемони верещать, — з нехіттю проказав він.
— Бо незабаром вимкнуться на волю, — машинально прохрипів на відповідь нетряк.
— Ну що, задоволений? — запитав Ксант. — Тепер ти бачиш, що це той самий Ксант Філатін, якого ти перевіряв півгодини тому?
Маленькі нетрякові очиці, холодні й незворушні, знову глипнули на нього. Він і далі не давав Ксантові дороги — стояв стовпом.
— Правила є правила, — прогарчав він. — Навіть для друга бібліотекарів, укоханого ручного звірятка Найвищого Сторожа…