Волден, або життя в лісах
Господарка
Коли я писав сі сторінки, чи пак більшість із них, я мешкав самотою в лісах, за милю від найближчого сусіда, у хатині, що її збудував сам на березі Волденського ставка, що в Конкорді, штат Масачусетс, і заробляв собі на життя виключно трудом власних рук. Я прожив там два роки й два місяці. Тепер я знову тимчасово повернувся в цивілізоване життя.
Я не став◦би надуживати увагою читальників, просторікуючи про свої здобутки, якби не доскіпливі запитання краян про мій триб життя — хтось інший міг◦би назвати їх недоречними, але мені вони анітрохи не видаються такими, адже, зважаючи на обставини, ці запитання цілком природні й доречні. Мене питали, що я їв; чи не було мені самотньо; чи не було мені страшно тощо. Іншим цікаво було почути, яку частку свого доходу я призначив на доброчинність; тих, хто має велику родину, цікавило, скількох бідних дітлахів я підтримую. Тож попрошу тих із моїх читальників, кому я не надто цікавий, подарувати мені цю спробу відповісти на частину запитань у книжці. У більшості книжок автор оминає займенник «я» чи першу особу, але я їх збережу. Ми часто забуваємо, що, зрештою, мова завжди ведеться від першої особи, тож усі автори — егоїсти, і різниця полягає тільки в тому, чи вони це приховують. Не випадало б говорити стільки про себе, якби я знав когось іншого так само добре. На жаль, обмеженість досвіду прирікає мене саме на цей предмет оповіді. Ба більше, я й сам вимагаю від кожного письменника, від найвидатнішого до послідущого, щоб він щиро й чесно розповідав про власне життя, а не лише переповідав, що чув про життя інших; розповідав так, як розповідав◦би своєму родичеві з далеких країв; адже якщо він жив чесно, це, напевно, було в якихось чужинських землях. Певно, сі сторінки адресовані передовсім бідним студентам. Що ж до решти моїх читачів, то най візьмуть звідси те, що стосується їхнього життя. Той, кому цей сюртук не до міри, най не розтягує швів, намагаючись його нап'ясти, — най краще стане у пригоді тому, на кого сяде як улитий.
Я волію писати не про китайців чи мешканців Сандвічевих островів, а про тебе: того, хто читає ці рядки і мешкає, либонь, у Новій Англії; про твої умови життя, особливо зовнішній стан та обставини на цім світі й у цім місті, і чи те становище конче мусить бути таке злиденне, як нині, і чи не можна його поліпшити. Я сходив увесь Конкорд, і хай◦би де я був — у крамниці, установі чи на луках, — мені здавалося, що мешканці його несуть покуту в тисячі чудернацьких способів. Я чув про брамінів, які підставляють тіло чотирьом багаттям і дивляться у вічі сонцю; яких підвішують над багаттям головою донизу; які вдивляються в небеса через плече, «доки їхня шия не перестає повертатися у природне положення, тож крізь скручене горло у шлунок можуть потрапити самі лише рідини»[76]; чи на все життя припинають себе до дерева; чи пересуваються, міряючи своїм тілом, наче тая гусінь, довжину величезних імперій; чи стоять на одній нозі на стовпі; проте навіть ця свідома покута не приголомшує й не дивує мене так, як сцени, свідком яких стаю щоднини. Дванадцять подвигів Геракла маліють проти трудів, які поклали на себе мої сусіди, адже тих чинів було тільки дванадцять, і то скінченних, а я ж бо ніколи не бачив, щоб мої краяни йшли спочивати, вбивши чи спіймавши чудовисько або вчинивши подвиг. Немає в них вірного Іолая, що припалює залізом шию гідри, тож де нашій гідрі стинають одну голову, одразу виростає дві інші.
Я знаю юнаків із містечка, яким випало нещастя успадкувати ферму, дім, хлів, худобу й реманент — а позбутися їх значно складніше, ніж набути. Най◦би вони краще народилися посеред голого поля, най◦би їх вигодувала вовчиця: тоді вони яснішим поглядом дивилися б на поле, де змушені трудитися. Хто уярмив їх при землі? За що вони мусять пожирати шістдесят акрів, якщо кожному роковано з'їсти лише свою щопту праху, і не більше? За що вони починають копати собі могилу, щойно прийдуть на світ? Їм доведеться вікувати ціле життя, тягаючи на своєму горбі такий вантаж. Скільки разів я бачив тьму безталанних безсмертних душ, майже розчавлених цим тягарем, які плазують життєвим шляхом, тягнучи на собі хлів сімдесят п'ять футів завдовжки й сорок завширшки, нерозчищені авгієві стайні, а ще сто акрів землі, паші, оранки, лук і лісу! Ті, кому наділу не випало, не мусять долати безвинно успадкованих труднощів, але ж навіть приручити й обробити кілька кубічних футів плоті — непросте випробування.
76
Цитату і опис сцен покути Торо наводить за «Історією Індії» Джеймса Міла (1817) (