Один старий мисливець із пересохлим горлом приходив раз на рік скупатися у Волдені, коли вода найтепліша, і принагідно навідував мене; от він розповів мені, що якось, багато років тому, ішов однієї днини з рушницею волденським лісом; він простував Вейландською дорогою, але раптом десь завалували собаки, і за мить лисиця вискочила через стіну на дорогу, перебігла її й швидко, як здогад, переплигнула стіну, так що навіть стрімка куля її не зачепила. За певний час з лісу вигулькнула стара сука і троє щенят, що самостійно йшли слідом, а тоді знову зникли в хащах. Надвечір, коли він спинився перепочити в густих заростях на південь від Волдену, знову почув валування собак, що йшли слідом лисиці десь ближче до Фер-Гевену; їхній мисливський клич відлунював у лісах дедалі ближче — то від Криничної луки, то від Бейкерової ферми. Він довго стояв непорушно і вслухався в їхню музику, таку солодку для вуха мисливця, аж раптом у стихлому проході поміж дерев з'явилася лисиця, що легко трюхикала, а звуки її кроків співчутливо приховувало шурхотіння листя. Вона швидко й тихо рухалася далі, стелячись по землі, а переслідувачі лишилися далеко позаду; вискочивши на брилу посеред лісу, лисиця сіла спиною до мисливця, виструнчившись, аби прислухатися. На якусь мить милосердя стримало його руку, але те почуття виявилося швидкоплинним, тож він підніс рушницю зі швидкістю, з якою змінюються думки, і — бам! — лисиця перекотилася брилою і впала на землю без духу. Не зрушивши з місця, мисливець дослухався до валування гончаків. Ті наближалися, і близькі гаї вже відлунювали їхнім демонічним криком. Нарешті стара сука з'явилася в його полі зору — вона бігла просто до брили, опустивши писок до землі й клацаючи щелепами, як одержима; побачивши мертву лисицю, вона раптом стихла і, приголомшена, кілька разів обійшла тіло колом, не видавши ані звуку; її цуценят, що підтягувалися туди по одному, ця загадка також протверезила і змусила замовкнути. Тоді мисливець ступив уперед і завмер між них, чим прояснив таємницю. Пси мовчки спостерігали, як він білує лисицю, і недалеко його провели, коли він рушив геть із лисячим хвостом, але врешті знову звернули в ліси. Того вечора в будиночок цього мисливця у Конкорді прийшов один пан із Вестона поспитати про своїх псів: ті вже тиждень полюють самотужки по вестонських лісах. Конкордський мисливець розповів йому все, що знав, і запропонував забрати шкуру лисиці, але той відмовився і пішов. Того вечора він собак не знайшов, але наступного дня довідався, що вони перетнули річку й заночували на одній фермі, де їх добре нагодували, й пішли звідти рано-вранці.
Мисливець, який розповів мені про це, пам'ятав такого собі Сема Натинґа, що полював колись на ведмедів на Фер-Гевенському гребені та обмінював їхні шкури на ром у селі Конкорд; той розповідав, що якось бачив там навіть лося. У Натинґа був славетний фоксгаунд на ім'я Бургонь (власник вимовляв його ім'я як Берґойн), що його мій співрозмовник інколи позичав. У бухгалтерській книзі одного старого торговця з нашого містечка, який був і капітаном, і міським писарем, і депутатом, я знайшов такий запис від 18 січня 1742/3 року: «Кред. Джону Мелвену за 1 сіру лисицю 0 фунтів — 2 шилінги —3 пенси» — зараз таких лисиць тут не водиться; а в книзі прибутків і витрат Єзекія Стратон 7 лютого 1743 року виписав кредит «за половину котячої шкури 0 фунтів — 1 шилінг — 4 ½ пенси»: звичайно, йдеться про лісову кішку, адже Стратон був сержантом на старій французькій війні й не отримав◦би кредиту за менш шляхетну здобич. Кредит виписували й під оленячі шкури, якими торгували на щодень. Один чоловік досі зберігає роги останнього оленя, впольованого на цих землях, а інший розповів мені подробиці того полювання, адже в ньому брав участь його дядько. Раніше мисливці тут були численним і радісним плем'ям. Пам'ятаю одного сухорлявого Німрода, який, вхопивши при дорозі листок, награвав на ньому, якщо пам'ять мені не зраджує, краще й мелодійніше, ніж на будь-якому мисливському ріжку.