Я звернув увагу на один дивовижний збіг, коли створив карту ставка в масштабі один дюйм до десяти родів і ретельно виміряв його глибину в понад ста місцях. Зауваживши, що показники найбільшої глибини припадають точно на центр мапи, я наклав на неї лінійку, спершу на довжину, потім на ширину, і, на свій подив, виявив, що лінія найбільшої довжини перетинається з лінією найбільшої ширини саме в точці найбільшої глибини, хоча середина ставка майже рівна, обриси його неправильні, а найбільшу довжину й ширину заміряно з урахуванням заток, що відгалужуються від озера. Я спитав себе: хтозна, чи це правило не виведе нас і до найглибшої частини океану, а не лише найглибшої частини ставка чи калюжі? Чи ж не стосується це правило й висоти гір — протилежностей западин? Всі ми знаємо, що найвужча частина пагорба ніколи не є найвищою.
У трьох із п'яти заток, тобто всіх, де я виміряв глибину, була мілина при вході і яма посередині, тож бухта, оточена сушею, розширювалася не тільки горизонтально, а й вертикально, утворюючи басейн чи окремий ставок, а на траєкторію мілини вказували два миси. Така сама мілина є при вході в кожну затоку на морському узбережжі. Що ширший вхід у затоку проти її довжини, то глибше буде перед цією мілиною проти загального рівня басейну. Отже, знаючи довжину й ширину затоки, а також рельєф узбережжя навколо, ми маємо майже всі члени рівняння, щоб вивести універсальну формулу.
Щоб перевірити, наскільки точно я можу вирахувати найглибшу точку озера, спираючись лише на лінію і ландшафт його берегів, я накреслив план Білого ставу, площею близько сорока одного акра. Як і Волденський став, він не має ані островів, ані видимих притоків і відтоків; лінія його найбільшої ширини дуже наближена до лінії його найменшої ширини в місці, де миси на протилежних берегах тягнуться один до одного, а бухти навпроти відступають одна від одної, тож я вирішив поставити точку найбільшої глибини на певній відстані від першої лінії, але все ж на лінії найбільшої довжини. Насправді найглибша точка ставу лежала за сто футів від неї, ще далі в тому напрямку, в якому я відступив, і виявилася глибшою тільки на один фут; глибина складала шістдесят футів. Звичайно, якби у ставку була підводна течія чи озеро посередині, задача ускладнилася б.
Якби ми звідали всі закони Природи, нам вистачило б одного факту чи опису одного явища, аби виснувати з них решту відомостей. Натомість ми зараз знаємо лише частину законів, тож наші результати неточні — звичайно, не через плутанину чи похибки у Природі, а через наше незнання основних членів рівняння. Наші уявлення про закони й гармонію зазвичай обмежені лише тими явищами, які ми можемо спостерегти; але ж гармонія, що випливає з більшої кількості позірно суперечливих, але насправді узгоджених між собою законів, що їх ми ще не виявили, значно дивовижніша. Окремі закони — це мовби ракурс: для мандрівника обрис гори змінюється з кожним кроком, так що вона має нескінченну кількість видів, але лише одну істинну форму. Навіть розчахнувши чи пробуривши гору, ми не пізнаємо її в цілісності.
Те, що я спостеріг на прикладі ставка, так само стосується й етики. Це закон усередненості. Правило двох діаметрів дозволяє встановити не лише місце Сонця в Сонячній системі чи серця в людському тілі: проведіть лінії висоти й ширини в сукупності виявів щоденної поведінки людини, яка хвилями омиває затоки й миси життя, і точка їхнього перетину позначить найвищі й найнижчі прикмети вдачі. Можливо, для того, аби визначити приховані глибини людської вдачі, досить уявляти нахили берегів, навколишніх земель і обставин. Якщо людину оточують гори, штабу тих, де народився Ахіл, а їхні вершини кидають тінь на серце й відбиваються в душі, можемо припустити, що їй, відповідно, властива глибина. Там, де береги низькі й спадисті, можна припустити, що й вдача поверхова. У нашому тілі виразні й випнуті надбрівні дуги вказують на відповідну глибину думки. При вході ж до кожної нашої затоки є мілина і відповідний нахил, і кожна з цих заток дає нам прихисток на певний час, затримуючи в межах своїх берегів. Зазвичай ці нахили не довільні: їхній рельєф, кут і напрям визначають прибережні миси й прадавні підйоми. Коли ж така піщана коса поступово підвищується внаслідок штормів, припливів, течій чи обміління, а потім урешті виходить на поверхню, те, що було спершу гаванню для думок, стає окремим озером, відрізаним від океану, де думка починає диктувати власні умови — можливо, навіть перетворюється із солоної на прісну, стає морем питної води, мертвим морем чи болотом. Чи ж не можемо ми припустити, що з приходом на світ кожної нової людини десь виринає на поверхню така піщана коса? І справді, з нас такі кепські навігатори, що думки наші здебільшого бовтаються при узбережжі без гаваней, знайомі тільки з мілкими бухточками заток поезії, а чи стернують до людних портів і сухих доків науки, де їх просто рихтують і пристосовують до цього світу, і жодні природні течії не нададуть їм неповторності.