Якщо говорити буквально, сотня ірландців з наглядачами-янкі щодня приїздила сюди з Кембриджа добувати лід. Вони розрізали його на шматки у добре відомий спосіб, тож немає потреби той спосіб описувати, санками витягали на берег, стрімко підіймали на платформу гаками й лебідками, що їх урухомлювали коні, і складали, як мішки борошна, біч-о-біч, ряд за рядом, як міцні підвалини обеліска, що мав сягнути хмар. Вони розповідали, що вдалого дня можуть добути до тисячі тонн — такий урожай з одного акра. Сани, повторюючи раз у раз той самий шлях, лишали на кризі, як і на terra firma, глибокі сліди, а коні постійно під'їдали овес з брил льоду, в яких вирізано заглибини. Робітники складали крижини просто неба горами десь із тридцять п'ять футів заввишки й площею шість-сім родів і обгортали сіном, щоб не підпускати повітря, адже вітер завжди тепліший за кригу, тож, віючи між брилами, проточує в них великі порожнини, лиш подекуди лишаючи кілки чи підпори, і врешті ціла гора обсипається. Спершу ця купа скидалася на величезний блакитний форт чи Вальгалу, але коли робітники починали затикати щілини в ній жорстким луговим сіном, а те вкривалося памороззю й бурульками, гора перетворювалася на старі, порослі мохом і кригою руїни з блакитного мармуру, палац самого пана Зими, того старого, що його бачимо на обкладинках рільничих альманахів, хижу, де він мовби збирається залягти у сплячку на літо. Робітники підрахували, що не більше двадцяти п'яти відсотків криги сягне місця призначення, а ще два-три відсотки пропаде при перевезенні. Більшій частині цієї гори судилася не та доля, на яку сподівалися робітники, адже вона навіть не потрапить на ринок: хтось вирішить, що лід неналежно зберігається, містить більше повітря, ніж зазвичай, чи відмовиться ще з якоїсь причини. Врешті цю гору, яку нарізали взимку 1846/47 року (складала вона, за оцінками, десять тисяч тонн), накрили сіном і дошками. Дах з неї зняли наступного липня й частину повезли геть, а решта навіть на сонці простояла ціле літо та наступну зиму й остаточно розтанула аж у вересні 1848 року. Так ставок отримав назад більшу частину своєї води.
Волденська крига, як і вода, зблизька має зеленавий відтінок, але здалеку міниться прегарною блакиттю, і її навіть за чверть милі можна легко відрізнити від білої річкової криги чи зеленкуватого льоду певних ставків. Інколи більша брила зісковзує із саней кригоріза на сільській вулиці й тиждень сяє там, як величезний смарагд, привертаючи увагу всіх перехожих. Я зауважив, що та частина Волдену, яка в рідкому стані зеленава, замерзнувши, з того ж ракурсу видається блакитною. Ями навколо Волдену взимку інколи наповнюються зеленавою водою, як у ставку, але вже наступного дня замерзають і теж стають блакитними. Можливо, вода і крига завдячують своєю блакиттю світлу й повітрю в них: найпрозоріші брили — найблакитніші. Лід — цікава тема для роздумів. Кажуть, що у льодівнях над Свіжим ставом траплялися брили, які й за п'ять років мали вигляд новісіньких. Чому вода у відрі швидко псується, а замерзлою не втрачає питних властивостей? Часто кажуть, що саме в цьому полягає різниця між почуттями й інтелектом.