Коли сонце заходить, піщаний потік завмирає, щоб политися вранці знову, розгалужуючись на силу-силенну інших. Можливо, тут ми бачимо, як формуються кровоносні судини. Якщо придивишся уважно, побачиш, що спершу з підталого потоку розм'яклого піску виштовхується один кінчик, схожий на краплю чи пучку пальця, навпомацки, повільно шукає шлях униз, а тоді, коли сонце підноситься вище, під дією тепла й вологості найрідкіша частина пробує скоритися закону, що йому підвладні навіть найінертніші маси: відділяється від потоку і прокладає собі виткий канал чи артерію. Там видніється сріблистий потічок-блискавка від однієї групки листя й гілля до іншої, і його повсякчас вбирає пісок. Дивовижно, як швидко пісок сягає гармонії, стікаючи вниз, і використовує найкращий доступний матеріал, щоб намити стрімкі береги. Так зароджуються річки. Можливо, кремниста маса осадів на дні — це провісник кісток, а дрібний пісок і органічна матерія вістує про появу живої плоті й тканин. Що ж таке людина, як не маса талої глини? Пучка пальця — це просто примерзла крапля. Пальці на руках і ногах — струмочки, що збігають з тіла, що тане. Хтозна, яких обширів сягнув◦би потік людського тіла під сприятливішими небесами. Що ж таке долоня з розчепіреними пальцями, як не листок з долями й прожилками? Вухо можна уявити як лишайник (umbilicaria) з боків голови, також із долькою чи краплею. Губи (labium — від labor, тобто праці (?)) — береги рота-печери. Ніс — примерзла крапля чи сталактит. Підборіддя — ще більша крапля, притока обличчя. Щоки — спуск від брів до долини обличчя, врівноважений вилицями. Кожна заокруглена доля листка в рослини — це теж завмерла набубнявіла крапля, більша чи менша; ці долі — пальці листка; що більше в нього доль, то більша кількість напрямків, куди він розпливається, й за вищої температури чи сильнішої дії сприятливих чинників розплився б іще далі.
Отже, скидається на те, що один цей насип ілюструє всі закони Природи. Творець світу просто запатентував свій винахід-листок. Який Шампольйон розшифрує нам ці ієрогліфи, щоб ми почали нарешті з чистого листа? Цей феномен захоплює мене ще більше, ніж буяння й родючість виноградників. Не заперечуватиму, у цьому явищі є щось від виділення, а нагромадження легень і нутрощів лишає враження, ніби земне тіло вивернули внутрішньою стороною назовні; але це вказує, що у матінки-Природи, яка породила людство, бодай є серце. Ось паморозь полишає землю — настає Весна. Її прихід передує зеленому розквітові, як міфологія передує звичайній поезії. Ніщо так не рятує від зимової задимленості й закрепу. Це явище переконує мене, що Земля досі в пелюшках і тягне навсібіч дитячі пальчики. Нові кучері виростають на лисій маківці. Не існує в природі нічого неорганічного. Ці купи листя лежать уздовж насипу, як шлак біля печі, й засвідчують, що всередині у Природі вже вирує життя. Земля — це не просто уламки мертвої історії, що нашаровуються, як листки у книжці, і цікавлять передовсім геологів і антикварів, а жива поезія, мов листя дерева, що передує появі квітів і плодів; земля — це не викопні рештки, вона жива; і проти цього великого осердя життя все рослинне й тваринне життя видається просто паразитичними формами. Її порухи повикидають наші рештки з могил. Плавте, скільки хочете, метал, відливайте найпрекрасніші форми, які тільки можете уявити, але вони ніколи не вразять мене так, як форми, яких набувають ці потоки розплавленої землі. І не лише земля, а й усе на ній слухняне, як глина в руках гончаря.
Незабаром паморозь виповзає із землі, як тварина з нори після сплячки, і то не лише на цих насипах, а й по всіх пагорбах, рівнинах і улоговинах, а тоді котиться з музикою до моря чи мігрує в інші землі у хмарах. Тиха переконливість відлиги потужніша за Тора з його молотом: вона-бо розплавляє матеріал, а той тільки розбиває на друзки.
Коли з-під снігу почала прозирати земля, а кілька теплих днів трохи підсушили поверхню, приємно було порівняти перші ніжні проблиски новонародженого року, що тільки зазирав у наші краї, з величною красою засохлих рослин, які пережили зиму: очитку, золотушника, грабельок і витончених диких трав, які цієї пори впадають в око значно більше, ніж навіть улітку, мовби їхня краса аж тоді сягає зрілості; милують погляд навіть пухівки, рогіз, дивина, звіробій, таволга, гадючник та інші рослини з міцними стеблами, ці бездонні житниці найраніших птахів і скромні шати овдовілої Природи. Особливо мене приваблюють сніпки пухівки, що схиляються арками; пухівка вводить літо до наших зимових спогадів і представляє одну з тих форм, що їх люблять копіювати митці; у рослинному царстві вони мають такий самий стосунок до типів, які вже містяться в людському розумі, як астрономія. Цей стародавній стиль передує грекам і єгиптянам. Чимало зимових явищ несуть у собі невимовну ніжність і тонку вразливість. Цього царя зазвичай зображають жорстоким і нещадним тираном, але він прикрашає коси Літа ніжно, як закоханий.