З наближенням літа руді білки почали по двоє забиватися під мою хату, і коли я сидів собі за читанням чи письмом, просто в мене з-під ніг долинали такі дивні смішки, щебет, вокальні піруети й булькання, яких я зроду не чув; а коли я тупцяв ногами, вони тільки починали щебетати ще гучніше: ці шалені пустуни не мали ані страху, ані стриму, мовби кидали людству виклик. Не посмієш нас спинити, гризь-гризь. Вони лишалися глухі до моїх аргументів, не зауважували моєї наполегливості й видавали інвективи, до яких годі було не дослухатися.
А◦перший весняний горобець! Починається рік і приносить геть юну надію! Останні краплі зими падали на землю з тихим сріблястим щебетом сіалій, горобців і дроздів над почасти голими вогкими полями. Що нам у таку пору до історій, хронологій, традицій і всіх писаних одкровень? Струмки співають колядок і величають весну. Низько над лукою пропливає польовий лунь, чекаючи на пробудження першого ослизлого життя. По всіх улоговинах чути, як тане сніг, а на ставках скресає крига. Трава охоплює схили, як весняна пожежа, — «et primitus oritur herba imbribus primoribus evocata»[234] — ніби земля зсередини посилає жар, щоб привітати сонце, тільки барви в цього вогню не жовті, а зелені; травинка, символ одвічної юності, ллється, мов довга зелена стьожка, в літо, і навіть коли її на мить перепиняє мороз, одразу штовхається вперед, підносячи спис минулорічного сіна з новим глибинним життям. Вона пробивається до неба так само наполегливо, як струмочок, що б'є із землі. Власне, вони майже тотожні, адже у довгі червневі дні, коли джерельця пересихають, травинки стають їхнім руслом, і череди з року в рік п'ють із цього вічного зеленого потоку, а в належний час косарі зачерпнуть для них запас на зиму. Так само й людське життя відмирає при корені, а потім знову пускає у вічність зелене стебло.
Крига на Волдені тане швидко. Смужка води вздовж північного й західного берегів сягає двох родів завширшки, а на сході ще ширша. Велика брила відкололася від основного масиву криги. Чую, як у кущах на березі виспівує жовтобрюшка: оліт, оліт, оліт, чіп, чіп, чіп, че чар — че віс, віс, віс. Теж помагає колоти кригу. Який мальовничий вигин у великої крижини: він трохи перегукується з рельєфом берега, але значно плавніший! Крига навдивовижу міцна через недавні сильні, але короткі приморозки, вимита і вкрита візерунком, як підлога палацу. Але вітер марно ковзає на південь її непрозорою поверхнею, доки не сягає живого плеса. Мене зачаровує, як смужка води виблискує на сонці: чисте обличчя ставка сповнене втіхою і юністю, ніби виспівує радість риб унизу і пісків на березі; воно срібне й блискуче, як луска головня, ніби цілий Волден — це одна жива риба. Такий контраст між зимою і весною. Волден був мертвий і ожив. Однак цієї весни крига скресала, як я й казав, повільніше.
Перехід від буремної зими до ясної й теплої погоди, від повільних темних годин до часу світлого та пружного — цей злам вкарбовується в пам'ять і позначається на всіх явищах. Останні його стадії відбуваються мов за мить. Світло раптом затопило мій дім, хоча надходив вечір, наді мною нависали зимові хмари, а з даху крапав крижаний дощ. Я визирнув з вікна і раптом побачив, що там, де вчора сірів холодний лід, лежав прозорий ставок, уже спокійний і сповнений надій, мов літнього вечора, і в ньому навіть віддзеркалювалося літнє небо, хоча над головою не було нічого схожого: вода перемовлялася з якимись далекими обріями. Десь удалині заспівала малинівка, і то вперше, здається, за багато тисячоліть я почув цей спів, який не забуду ще багато тисячоліть, адже з плином часу він не став анітрохи менш милим і потужним. О, вечірня малинівко наприкінці літнього дня у Новій Англії! Якби ж то я знайшов галузку, де вона сидить! Ту галузку, ту пташку. Це вже не Turdus migratorius. Сосни й дуби навколо хати, що довго стояли похилені, раптом набралися завзяття, пояскравішали, позеленішали, пожвавішали й випросталися, ніби дощ їх очистив і додав сил. Я знав, що дощу більше не буде. Досить одного погляду на будь-яку лісову галузку чи навіть на власну дровітню, аби зрозуміти, минула зима чи ні. Коли стемніло, мене заскочило зненацька ґелґотання гусей, які летіли над лісами низько, як стомлені мандрівники, що повертаються поночі з південних озер і нарешті дозволяють собі скаржитися й втішати одне одного без стриму. З порога дому я чув шум їхніх крил, а коли вони, пролітаючи повз хатку, раптом побачили світло, то стишилися, розвернулися й сіли на став. Тож я зайшов усередину, замкнув двері та провів першу весняну ніч у лісах.