«Щоденне повернення до благочестя з безжурним і благодатним подихом нового ранку породжує любов до чеснот і ненависть до гріхів, і з тим ми стаємо трохи ближчими до первинної природи людини, як навколо зрубаного дерева в лісі пробиваються нові пагони. Так само й зло, вчинене протягом дня, не дає заробку чеснот піднестися й розвинутися, знищуючи їх усі.
Зародкам чеснот стільки разів не давали розвинутися, що навіть благодатного подиху вечора не досить, аби їх уберегти. А◦що навіть подиху вечора вже не досить, аби їх уберегти, природа людська не так суттєво відрізняється від звіриної. Побачивши, що певна людина стала подібною до звіра, інші припускають, що вроджений розум їй ніколи й не був властивий. Але чи такі думки істинні й природні для людини?»[238]
29 квітня я рибалив на березі річки неподалік від мосту на хуторі Найн-Ейкр, стоячи посеред розколиханої трави й коренів верби, де ховаються ондатри, і раптом почув дивний перестук, ніби хлопці десь гралися палицями, і, підвівши погляд, побачив маленьку граційну хижу птаху, схожу на дрімлюгу, що то злітала, як хвилька, то падала на род чи два вниз, так що нижня частина її крил зблискувала на сонці, як сатинова стрічечка чи перлиста мушля. Мені згадалося сокільництво, шляхетність і поезія цього ремесла. Можливо, це був підсоколик, але байдуже, як той птах називається. Такого піднесеного польоту я ніколи не бачив. Він не тріпотів крилами, як метелик, і не шугав, як більші хижі птахи, а линув повітряними полями з гордою впевненістю, знову й знову злітаючи на вітрі зі своїм химерним смішком, а тоді поринав у вільне й прекрасне падіння, перевертаючись, як шуліка, ніби ніколи й не ступав на terra firma. Здається, у цілому світі для цього самотнього летуна не знайшлося б побратима, але йому й не потрібні були побратими, крім ранку й емпіреїв, із якими він бавився. Це не він був самотнім — самотньою почувалася земля під ним. Де батьки, які його виплекали, його рідні, його небесний батько? Здавалося, цього мешканця повітря поєднує із землею лише яйце, з якого він колись вилупився в якійсь скельній розщелині. А◦може, гніздо, де він прийшов на світ, було звите на куточку хмари з ниток веселки та призахідного неба й вимощене підхопленим із землі м'яким полуденним серпанком? Це урвища хмар — його гніздо.
А◦поза тим я добув рідкісний скарб — золотавих, срібляних і яскраво-мідних риб, що виглядали як разок коштовностей. Ох, я не раз ходив на ті луки вранці першого весняного дня, перескакуючи з пагорбка на пагорбок, з коренів верби на корені верби, коли долину річки й ліси заливало таке чисте і яскраве світло, що якби мертві, як дехто вірить, справді спали у своїх могилах, то напевно попрокидалися б. Нам потрібен надійніший доказ безсмертя. Адже у такому світлі все має оживати. Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?[241]
Ми зашкарубли б у нашому сільському житті, якби його не оточували незвідані ліси та луки. Нам потрібно черпати силу з дикої природи, вибиратися на болота, де снують бугаї та лиски, слухати ревіння бекаса; вдихати пахощі шелестливої осоки, де гніздяться тільки найдикіші й найвідлюдніші птахи, а норки плазують на череві й бояться відірватися від землі. Ми прагнемо пізнавати й досліджувати нове — і водночас потребуємо загадкового й недоступного, щоб суша й море були нескінченно дикі, небачені й непізнані нами, бо непізнавані. Ми не можемо насититися Природою. Ми потребуємо, щоб нас бадьорило споглядання її нескінченого завзяття, її величних і титанічних прикмет, морського берега з уламками кораблів, диких хащ з живими й мертвими деревами, грозових хмар і дощів, що тривають по три тижні і спричиняють паводки. Нам потрібно, аби щось виходило за знані нам межі, а якесь життя вільно паслося там, куди не ступає наша нога. Нас підбадьорює вигляд грифа, який живиться огидним і відразливим для нас стервом, черпаючи здоров'я й силу з такого харчу. В улоговині, повз яку пролягав мій шлях додому, лежав мертвий кінь, що часом змушувало мене збочити зі стежки, особливо вночі, коли повітря було непорушне, але водночас ця картина переконувала мене в сильному апетиті й непохитному здоров'ї Природи. Мені подобається усвідомлювати: Природа настільки багата на життя, що може пожертвувати безліччю одних істот, якими живляться інші; що вона безжурно душить і винищує вразливих істот: чаплі глитають пуголовків, а на дорозі лежать розчавлені черепахи й жаби; що часом періщить дощ із плоті й крові! Всі ми вразливі до нещасних випадків і мусимо розуміти, що ті непоясненні. Мудрець мусить із того зробити висновок, що всесвіт невинний. Ані отрута не труїть, ані рани не бувають смертельними. Співчуття — украй слабка позиція. Воно мусить бути дієвим. Благання про милосердя не має перетворитися на кліше.