Коли я прошу одяг певного крою, моя кравчиня суворо каже: «Зараз таких не шиють», — мовби покликаючись на безособистісний авторитет штибу мойр[91]. Мені складно отримати бажане, бо їй не віриться, що я мав необачність попросити таку дурницю. Почувши це пророче речення, я на мить поринаю в задуму й повторюю собі кожне слово, щоб збагнути його значення і зрозуміти, як◦же ті вони, що «такого вже не шиють», співвідносяться зі мною і за яким правом вони владні над справами, що стосуються особисто мене. Врешті-решт я відповідаю так само загадково: «Це правда, останнім часом не шили, але вже шиють». Яка користь від замірів, якщо вона вимірює тільки ширину моїх плечей, але не вимірює моєї вдачі, ніби я — просто вішак для пальта? Ми не поклоняємося ані харитам[92], ані паркам[93] — лише моді, а ця пані пряде, плете й ріже без жодних сумнівів. Коли верховна мавпочка в Парижі начіпляє собі на голову дорожнього капелюха, всі мавпочки в Америці чинять так само. Інколи я зневірююся в людях і їхній здатності бути простими й чесними. Спочатку їх потрібно пропустити через потужний прес і витиснути всі давні упередження, щоб вони ще довго не могли зіп'ястися на ноги, та й то знайдеться серед товариства хтось із личинкою в голові, яка вилупилася з невідь-коли відкладеного яйця — таких не бере навіть вогонь, — і всі ваші зусилля будуть марні. Хай там як, не варто забувати, що єгипетське збіжжя, яке передала нам мумія, проросло.
У цілому, думаю, не можна стверджувати, що у цій країні чи деінде одяг заслужив на високе ймення мистецтва. Люди вдягаються в те, що вдалося добути. Як викинуті на безлюдний острів моряки, вони натягують на себе все, що знайшли на березі, а на невеликій просторовій чи часовій відстані висміюють костюми одне одного. Кожне покоління висміює моду попередників, але поклоняється новим віянням. Нас веселить вбрання Генриха VIII чи королеви Єлизавети, наче це одяг короля й королеви Канібальських островів. Будь-який одяг має жалюгідний чи гротескний вигляд, коли його зняти з людини. Лише серйозні очі, що визирають з-понад костюма, чи щире життя, що протікає в ньому, тамує сміх і освячує вбрання будь-якого народу. Якщо Арлекіна скрутять кольки, то і його вбрання відбиватиме страждання. А◦коли солдата вбиває гарматне ядро, то й лахміття його заюшене багрянцем.
Дитинний і дикунський голод чоловіків і жінок на нові оздоби такий, що цілі юрми вдивляються в калейдоскоп у надії розгледіти саме той орнамент, якого потребує нинішнє покоління. Виробники розуміють, що це просто примха. Вони бачать, що з двох сувоїв сукна, які різняться між собою лише кількома нитками певного кольору, один умить розпродасться, а другий лежатиме на полиці, хоча нерідко буває так, що вже наступного сезону другий виявиться моднішим. Проти наших минущих примх навіть татуювання не видається аж таким огидним звичаєм. Не можна вважати його варварством лише тому, що малюнок вкарбований у шкіру й незмінний.
Я не вірю, що нинішня фабрична система — найкращий спосіб забезпечити людство одягом. Умови праці на фабриках дедалі сильніше нагадують англійські робітні будинки, що й не дивина, адже, наскільки я чув і міг спостерегти сам, головне їхнє завдання — не дати людям чесний і добрий одяг, а, поза сумнівом, збагатити корпорації. У кінцевому висліді, люди досягають лише тих цілей, що їх собі поставили. Отже, навіть якщо у близькій перспективі ми зазнаємо поразки, потрібно ставити собі високу мету.
Що ж до Прихистку, то я не заперечую його необхідності на нинішньому етапі, хоча існують приклади того, як люди протягом тривалих періодів обходилися без будинків, і то в холодніших країнах, ніж наша. Семюел Ленґ[94] писав, що «лапландець у шкіряному вбранні та шкіряному мішку, що його вдягають на голову та плечі, може спати в снігу ніч за ніччю, і то на такому холоді, який згасив◦би життя мандрівця у вовняному одязі». Він бачив це на власні очі. При тім він додає: «Вони не витриваліші за інших людей». Утім, імовірно, людство досить швидко відкрило для себе вигоди дому й домашній затишок (спершу ці слова, ймовірно, позначали втіху радше від домівки, ніж від родини), хоча у кліматі, де дім асоціюється передовсім із зимою чи сезоном дощів, а протягом двох третин року можна обійтися взагалі без прихистку, як не рахувати парасолі, потреба в цих вигодах спірна й тимчасова. У нашому кліматі протягом літа дім слугував прихистком лише вночі. В індіанських позначках на деревах вігвам символізував денний перехід, а ряд вігвамів, вирізаний чи намальований на корі дерева, вказував, скільки разів група зупинялася на ніч. Люди не родяться такими міцними й дужими, щоб дати собі раду з безкраїм світом і не намагатися оточити себе стінами відповідно до своєї міри. Спочатку людство жило голе просто неба, що цілком приємно за безжурної теплої погоди й удень, але якби люди не вдягнулися й не знайшли собі прихистку, дощові сезони й зима, не кажучи вже про пекуче сонце, виморили б нашу расу ще в зародку. Згідно з байкою, Адам і Єва спершу знайшли собі житло, а вже потім вдягнулися. Людина потребує дому, місця теплого й затишного, спершу фізичного тепла, а потім і теплих почуттів.
92
Харити — богині вроди в давньогрецькій міфології (відповідник грацій у давньоримській).
94
Семюел Ленґ (1780–1868) — шотландський мандрівник, що писав про свої подорожі. Цитата з його «Щоденника перебування в Норвегії протягом 1834, 1835 і 1836 років» (1837).