Уявімо часи на світанку людської раси, коли якийсь меткий смертний заповз у діру в скелі, шукаючи прихистку. Кожне дитя певною мірою проживає історію світу від початку й тому любить гасати просто неба, навіть коли надворі вогко й холодно. Воно бавиться в хатки й конячки, бо так велить інстинкт. Хто ж не пам'ятає, з яким інтересом в юності розглядав кручі в пошуках печери? Це природний потяг тієї частки нашого єства, яку ми успадкували від найпримітивніших предків. Від печер ми перейшли до вбрання з трави й соломи, дахів із пальмового листя, кори й гілок, а потім і до будинків із дощок і ґонту, каміння й плитки. Врешті ми забули, як це — жити просто неба, й навіть не розуміємо, наскільки одомашнилося наше життя. Між домашнім вогнищем і полями пролягає велика відстань. Можливо, нам пішло б на користь, якби ми проводили більше днів і ночей, не затуляючись від небесних світил: урешті, поети також промовляли здебільшого не з-під дашка, та й святі не затримувалися в домі надовго. Пташки не співають у печерах, а невинні голубки не мешкають у голубниках.
Якщо ж ви хочете збудувати собі житло, слід залучити властиву янкі метикуватість, щоб не опинитися натомість у робітному домі, лабіринті без клубка ниток, музеї, богадільні, в'язниці чи пишному мавзолеї. Подумайте спершу, який найменший розмір прихистку вас задовольнить. Я бачив, що індіанці пенобскотського племені живуть у шатрах із тонкої бавовни, доки навколо лежить близько фута снігу — а вони, напевно, й раді були б, якби снігу насипало більше, щоб у шатро не задував вітер. Раніше, коли питання, як чесно заробити на життя й мати достатньо вільного часу на те, що справді важливе, хвилювало мене ще більше, ніж зараз (адже, на біду, серце моє відтоді трохи зачерствіло), я позирав на великі ящики при залізниці — шість футів завдовжки й три завширшки, — куди робітники складають на ніч свій інструмент, і думав, що у скруті кожен може купити такий ящик за долар, просвердлити кілька дірок для повітря й ховатися туди від дощу чи на ніч, гаком опустивши кришку, й так мати свободу любити, і в душі свободу мати[95]. Це в жодному разі не видавалося мені ані страшним майбутнім, ані негідним. У такому ящику можна сидіти допізна, якщо душа забажає, і жоден домовласник чи рантьє не дошкулятиме вимогами сплатити ренту. Скількох людей замучила до смерті потреба оплачувати великий розкішний ящик, хоча вони навіть у малому не замерзли б! І я не жартую. З господарчих питань можна жартувати, але відмахнутися від них не можна. Раніше витривала й незманіжена людська порода, що проводила значну частину життя просто неба, будувала хати майже виключно з матеріалів, посланих природою. Суперінтендант індійських підданих Масачусетської колонії Ґукін у 1674 році писав: «Найкращі їхні будинки дуже акуратно, щільно й тепло накриті корою дерев, знятою тієї пори, коли сік підіймається вгору. По тому з кори, доки вона ще зелена, під тиском важких колод роблять великі пластини. […] Бідніші ж хати вкриті певним різновидом комишника — вони також теплі й не пропускають протягів, але не такі надійні, як перші. […] Бачив я хати шістдесят чи й сто футів завдовжки й тридцять футів завширшки. […] Я часто мешкав у таких вігвамах і виявив, що вони не холодніші за найкращі англійські доми». Він додає, що такі шатра часто встеляли майстерно сплетеними рогожами; не бракувало там і різного начиння. Індіанці навіть навчилися регулювати потік повітря, підвішуючи під отвором у стелі рогожу, яку можна підіймати чи опускати, смикнувши за мотузок. Виготовлення такого житла займає щонайбільше день чи два, а на те, щоб скласти його і розкласти знову, йде не більше кількох годин; у кожної родини було або своє шатро, або покої у спільному шатрі.