У дикунів кожна родина має прихисток, і то не гірший за найкращий дім у поселенні; він цілком задовольняє основні, базові потреби. Гадаю, я не погрішу проти істини, якщо скажу, що кожна птаха небесна має гніздо, лисиця — нору, а дикун — вігвам, і тільки в сучасному цивілізованому суспільстві заледве половина родин володіє своїм прихистком. По більших містечках і містах, де цивілізація сягнула вищого розвитку, кількість тих, хто володіє своїм прихистком, складає лише малу частку населення. Решта ж платить за зовнішнє вбрання, конче необхідне взимку і влітку, щорічний податок, за який можна було◦би придбати ціле селище індіанських вігвамів, а тому довіку не вибереться зі злиднів. Я не наполягаю, що винаймати житло гірше, ніж ним володіти, але ж очевидно, що дикуни мають власне житло, бо воно дешеве, а цивілізована людина зазвичай винаймає, бо не може собі дозволити власного, а у тривалій перспективі — то й винаймати не зможе собі дозволити. Хтось скаже, що, сплачуючи цей податок, бідна цивілізована людина здобуває прихисток, який видається справжнім палацом проти домівки дикуна. Річна рента у 25—100 доларів, а саме стільки вона складає в наших краях, забезпечує доступ до всіх вигод: просторих кімнат, чистої фарби та шпалер, грубки з витяжкою, стін без протягів, жалюзі, мідної помпи, пружинного замка, просторої льодівні та іншої всячини. Але як◦же так вийшло, що цими вигодами зазвичай користуються бідні цивілізовані люди, а дикун, який їх не має, у своєму дикунстві багатий? Якщо припустити, що цивілізація справді покращила умови життя — а я думаю, що таки покращила, хоча користаються цим тільки мудреці, — то вона мусить забезпечувати всім краще житло, не підвищуючи ціни; а вартість предмета слід вимірювати тим, скільки мого життя доведеться за нього проміняти, одразу чи в довшій перспективі. Припустімо, що праця робітника коштує долар за день (але якщо хтось отримує більше, це значить, що хтось отримує і менше). Будинок у нашому містечку коштує в середньому близько 800 доларів, а отже, на те, щоб назбирати таку суму, робітникові потрібно витратити десять-п'ятнадцять років життя, і це якщо він не обтяжений родиною. Отже, він протринькає понад пів життя, перш ніж заробить на вігвам. Пропонуючи йому натомість платити ренту, ми вибираємо поміж двох лих. Чи ж мудро вчинив◦би дикун, якби на таких умовах проміняв свій вігвам на палац?
Як ви можете здогадатися, єдиною користю від володіння зайвим майном я вважаю те, що це запас на чорний день: скажімо, власника буде за що поховати. А◦з другого боку, можливо, його поховає своїм коштом хтось інший. Хай там як, тут оприявнено важливу відмінність між цивілізованою людиною і дикуном; не випадає сумніватися, що життя цивілізованої людини — це інституція, що регламентує буття індивіда, аби оберегти й вдосконалити буття раси. Однак я хочу показати, яку страшну ціну ми платимо за ці здобутки, й довести, що ми можемо жити, послуговуючись усіма здобутками й не зазнаючи жодних труднощів. Що значить «вбогих маєте завжди з собою»[96]? Що значить «батьки їли недоспілі грона, а на зубах у дітей оскома»[97]?
«Клянусь моїм життям, — слово Господа Бога, — не будуть уже більше тієї приповідки в Ізраїлі повторювати.
Ось бо всі душі — мої; чи душа батькова, чи душа синова — мої вони. Той, хто згрішить, той помре»[98].
Якщо поглянути на моїх сусідів, конкордських фермерів — принаймні не найбідніший клас, — то вони трудяться по двадцять, тридцять чи й сорок років, щоб стати повноправними власниками ферм, зазвичай успадкованих разом із закладними чи й куплених на позичені гроші. А◦більшість-бо ще й не виплатила всього досі. Припустімо, третина праці йде, щоб оплатити будинок. Але нерідко буває так, що боргів під забезпечення ферми більше, ніж та ферма коштує, і тоді вона стає для власника непіднімним тягарем. Та все ж і на такі будинки знаходяться спадкоємці, навіть свідомі становища. Розпитавши податкових інспекторів, я з подивом виявив, що вони не можуть назвати в містечку й десятка ферм, точно і безсумнівно викуплених власниками. Якщо вас цікавить справжня історія містечка, спитайте в банку, де заставлено будинки. Чоловік, який сплатив усі борги за ферму своїм трудом — це така дивовижа, що на нього вкаже кожен сусід. Навряд чи таких у Конкорді знайдеться хоч троє. Про купців кажуть, що переважна більшість із них, чи не дев'яносто сім зі ста, прогорає, і те ж стосується фермерів. Щоправда, щодо купців один із їхньої братії влучно зауважив: більшість їхніх невдач — це не справжні фінансові катастрофи, а просто невиконання зобов’язань, які стали незручними, а отже, моральна похибка. Але це свідчить, що насправді все значно гірше, адже можна припустити, що навіть ті троє, які здобули успіх, не порятують своєї душі й можуть виявитися значно гіршими банкрутами, ніж ті, хто чесно програв. Банкрутство й анулювання боргів — це трамплін, від якого відштовхується наша цивілізація, щоб підскочити й зробити сальто, а дикуни стоять на негнучкій дошці голоду. Та все ж сільськогосподарська виставка округу Мідлсекс проходить щороку з великим розмахом, ніби всі шарніри сільськогосподарської машини добре змащені й працюють як належить.