Фермер намагається розв'язати просту задачу виживання за допомогою складної формули. Щоб розжитися шкіряними шнурками для взуття, він спекулює цілими чередами худоби. Він вправно ставить капкан, щоб піймати статки й незалежність, але варто відвернутися — і вступає в нього сам. Тому він і бідний; тому нам усім бракує тисяч вигод, доступних кожному дикунові, хоча нас оточують розкоші. Як писав Чапмен[99]:
Коли фермер стає власником дому, може виявитися, що він не збагатився, а збіднів, і насправді це дім став його власником. Наскільки я розумію, Мом[100] слушно дорікав Мінерві за те, що вона свій дім «не зробила пересувним, що дало◦би змогу уникнути кепського сусідства». Його слова не втратили слушності досі, адже будинки — така тяжка власність, що ми в них ув'язнені, а не мешкаємо, а кепське сусідство, якого потрібно уникати — це наша самість, вражена цингою. Я знаю в цьому містечку щонайменше кілька родин, які вже майже ціле покоління намагаються продати дім на околиці й переїхати в саме село, та марно: тільки смерть подарує їм свободу.
Звичайно, більшості врешті вдається як не викупити, то бодай винайняти сучасний будинок з усіма вигодами. Цивілізація вдосконалює наші будинки, але не вдосконалює людей, які їх населяють. Вона побудувала палаци, але не спромоглася створити шляхтичів і королів. А◦якщо заняття цивілізованої людини анітрохи не чеснотливіші, ніж у дикуна, а більшу частину життя вона гає на забезпечення нагальних потреб і дрібних вигод, то чим◦же вона заслужила на краще житло, ніж у дикуна?
А◦як ведеться меншості? Не без того, що це зовнішні обставини піднесли певний відсоток суспільства понад дикунський рівень, але такий самий відсоток поставили нижче від нього. Розкоші одного класу врівноважуються злиднями іншого. На одній шальці терезів — палац, на іншій — богадільня й «безмовні злидарі». Силу робітників, що будували піраміди як гробницю для фараона, годували часником і навряд чи ховали гідно. Закінчивши витесувати карниз у палаці, каменяр вночі повертається в хатину, гіршу за вігвам. Помилкою було б припускати, що у країні, де існують усі звичайні прикмети цивілізації, величезна частина громадян не живе гірше, ніж дикуни. Це я про нікчемне життя бідноти, а не про нікчемних багатіїв. Щоб у цьому пересвідчитися, досить поглянути на халабуди вздовж залізничних колій — найновішого здобутку цивілізації, — де я щодня під час прогулянки бачу, як людські істоти живуть, мов у свинарні, не причиняючи дверей навіть узимку, щоб мати яке-не-яке освітлення, а про дрова тільки мріють. Старе і мале постійно горбиться, зіщулившись від холоду й горя, тож ані кінцівки їхні, ані здібності не мають змоги розвиватися. Безперечно, ми не можемо заплющити очі на тих, завдяки чиїй праці наше покоління хизується певними здобутками цивілізації. Умови життя робітників у Англії, цьому робітному домі світу, більш-менш такі самі. Чи ось погляньмо на Ірландію, що її вважають білою чи просвітленою плямою на карті. Порівняйте матеріальні умови ірландців і північноамериканських індіанців, мешканців островів у Південному морі чи будь-якої дикунської раси, не розбещеної контактом із цивілізованою людиною. При тім я певен, що правителі в цього народу анітрохи не дурніші за пересічного цивілізованого правителя. Їхнє матеріальне становище доводить тільки, що нужда може співіснувати з цивілізацією. Зайве й казати про робітників у наших південних штатах, які виробляють основні товари експорту цієї країни, але й самі є основним товаром виробництва на півдні. Проте обмежуся тими, чиї матеріальні обставини середні.
99
Джордж Чапмен (1559? — 1634) — англійський драматург, перекладач і поет. Цитата з п'єси «Цезар і Помпей».