Кожен мешканець Нової Англії, цієї землі жита й індіанської кукурудзи, може легко виростити все, потрібне для хліба, й унезалежнитися від далекого й примхливого ринку. Але ми в Конкорді такі далекі від простоти й незалежності, що свіже солодке борошно у крамницях чи й знайдеш, а мамалигу й кукурудзу ще грубішого помелу майже ніхто не споживає. Фермери віддають зерно, яке виростили самі, худобі та свиням, а собі купують магазинне — значно дорожче й напевно не поживніше. Я збагнув, що завиграшки вирощу собі кілька бушелів жита й індіанської кукурудзи, адже перше росте навіть на найгіршому ґрунті, та й друга невибаглива; змоловши їх на ручному млині, я обійдуся без рису та солонини. Якщо ж потребуватиму солодощів, то, як встановив експериментальним шляхом, дуже добру мелясу можна виготовити з гарбузів і буряків. Я також знав, що ще легше її добути з клену, тож надбав кілька саджанців, а доки вони ростимуть, послуговуватимусь цими та іншими замінниками. Адже, як співали наші прабатьки,
Що ж до солі, цієї найнагальнішої з нагальних харчових потреб, то це добрий привід навідатися на берег моря, а якби я вирішив обійтися геть без неї, то, ймовірно, просто пив◦би менше води. Я не бачив, щоб індіанці завдавали собі клопоту добувати сіль.
Отже, я цілком міг прогодувати себе без торгівлі й бартеру, а що прихисток у мене вже був, лишалося добути одяг і пальне. Штани, які я зараз ношу, пошиті з полотна, витканого фермерською родиною — дякувати Богові, людство не втратило ще своїх чеснот, я-бо дотримуюся думки, що падіння фермера до рівня робітника не менш грандіозне й доленосне, ніж падіння людини до рівня фермера. Дрова ж на нашій новій землі ідуть вкупі з ділянкою. Що ж до землі, то якби мені не дозволили оселитися посеред лісу, я придбав◦би десь акр землі за ту ж ціну, за яку було продано цю ділянку — тобто за вісім доларів і вісім центів. Але мені дозволили оселитися на необробленій ділянці, і я вирішив, що своєю присутністю тільки підвищу її вартість.
Скептики інколи питають, чи зміг◦би я прожити на самій рослинній їжі. Докопаймося до кореня, адже коренем будь-якої справи є віра, от я зазвичай і відповідаю, що вірю у свою здатність прожити на самій тільки настільній скатертині. Якщо вони цього не розуміють, то й решти моїх думок не зрозуміють також. Я ж, своєю чергою, тішуся, що не самотній у таких експериментах. Наприклад, один юнак два тижні прожив на твердому сирому кукурудзяному зерні, перемелюючи його самими лише зубами. Білки теж провели такий експеримент, і то цілком успішно. Людська порода зацікавлена в таких експериментах, хай◦би як вони непокоїли старих жінок, яким на таке не стане сили чи які успадкували по чоловікові третину млина.
Умеблювання мого будиночка я почасти виготовив сам, та й решта не коштувала мені нічого понад уже перелічені витрати. Воно складалося з ліжка, кухонного стола, письмового стола, трьох стільців, дзеркала діаметром три дюйми, щипців для вугілля й залізної підставки для дров, чайника, пательні глибокої та мілкої, черпака, миски для вмивання, пари ножів і виделок, трьох тарілок, однієї чашки, однієї ложки, карафки на олію, карафки на мелясу й полив'яної лампи. Навіть бідноті не доводиться сидіти на гарбузі — це свідчило б лише про брак винахідливості. Таких стільців, які мені подобаються, на селі вистачає по горищах, і їх віддають задурно, ще й дякують. Умеблювання! Дякувати Богові, я не потребую цілого складу меблів, щоб сидіти й стояти. Хто ж, крім філософа, не посоромився б скласти своє майно на воза й рушити за місто, виставивши на огляд небесам і очам людей злиденні порожні коробки? Це меблі Сполдинґа. З вигляду такого вантажу я ніколи не міг визначити, багатієві ці меблі належать чи злидареві, адже їхній власник завжди видається нужденним. І справді, що більше в тебе майна, то ти бідніший. Віз має такий вигляд, ніби на нього навантажили все добро з десятка хижок, а якщо кожна хижка злиденна, то це злиденність у десятому ступені. Для чого, скажіть на ласку, переїжджати, як не для того, щоб позбутися наших меблів і exuviæ[119] й перейти із сього світу в тамтой із новим добром, а старе спалити? Людство мовби приторочило собі до пояса пастку й не може пересуватися дикими краями, де ми ставимо сіті, не волочачи пастки за собою. Воно — мов той щасливий лис, який лишив свого хвоста в капкані. Ондатра готова відгризти собі три лапи, тільки б звільнитися. Воно й не дивно, що люди втратили гнучкість. І як часто вони потрапляють у глухий кут! «Дозволю собі спитати, пане, що ви маєте на увазі під глухим кутом?» Якщо ви наділені зором, то щоразу, як бачите людину, бачите й усе, що їй належить — авжеж, і значну частину того, що вона приховує, аж до кухонного начиння й мотлоху, який тримають удома замість спалити його. Людина силкується просунутися вперед у важкому ярмі цього непотребу. Я вважаю, що той із нас зайшов у глухий кут, хто пробрався крізь вушко голки чи ворота, а свій віз із меблями протягнути за собою не може. Що ж я можу відчувати, крім співчуття, до ошатного, рухливого, гадано вільного чоловіка, готового до дії, який просторікує про своє «умеблювання» — скажімо, чи воно застраховане? «Але що ж мені зробити з умеблюванням?» Отоді я й бачу, що легковажний метелик заплутався в павучих сітях. Припустімо, вам видається, що в когось немає непотребу, але розпитайте їх ретельніше — і виявиться, що вони просто поскладали його в чужім сараї. Нинішня Англія видається мені джентльменом похилого віку, який подорожує з горою багажу — мотлоху, що назбирався за довгі роки господарювання, а рука не піднімається спалити: велика валіза, маленька валізка, коробка для капелюха і ще торбинка. Бодай перші три можна викинути спокійно. Нині навіть здоровому не під силу взяти ложе своє та й піти, тож хворому я й поготів раджу облишити своє ложе й тікати світ за очі. Коли я бачу, як іммігрант ледве бреде, зігнувшись під вагою мішка з усім своїм добром — цього велетенського чиряка, що мовби виріс у нього на карку, — я його жалію, і не тому, що це все його майно, а тому, що він мусить оце все нести. Коли я вже мушу тягати за собою капкан, най він бодай буде легким і не перетискає життєво важливих частин тіла. Та чи не мудріше взагалі не вкладати своїх лап у капкани?