Я не применшую значення філантропів, а лише вимагаю справедливості для всіх тих, чиї життя й діла — благословення для людства. Я не ставлю чесність і милосердя — так◦би мовити, стовбур і листя людської природи — понад інші чесноти. Рослини, що їхнє зелене листя ми сушимо на трав'яні чаї для хворих, слугують скромним цілям і найчастіше стають знаряддям шахраїв. Я ж волію квітів і плодів людських і сподіваюся, що їхні пахощі долинуть і до мене, а смак достиглого фрукта підсолодить нашу розмову. Милосердя мусить бути не минущою дією, а постійним надлишком, який нічого людині не коштує і якого вона навіть не свідома. Доброчинність покриває багато гріхів[131]. Філантропи зачасто обдаровують суспільство спогадами про власні подолані біди й називають це співчуттям. Мусимо прищеплювати людству відвагу, а не розпач, здоров'я й невимушеність, а не лиха, і пильнувати, щоб зараза не поширювалася. З яких південних рівнин почується голос жалобного співу[132]? Де живуть дикуни, яким мусимо нести світло? Хто той чоловік грубий і нестриманий, що його душу ми мусимо врятувати? Коли щось, нехай навіть біль у животі, дошкуляє людині й не дає грати свою роль, у ній пробуджується співчуття, і вона береться змінювати світ. Кожен із нас є мікрокосмом, а тому людина вирішує — цілком слушно, — що може зцілити світ, який переїв яблук-кисличок; власне кажучи, ціла планета постає як велике зелене яблуко, і страшно й подумати, що буде, якщо діти людські надкусять його, перш ніж воно достигне; наш завзятий філантроп одразу рушає до ескімосів і патагонців, вітає у своїх обіймах людні індійські та китайські села; аж от не минає й кількох років доброчинної діяльності, протягом яких вищі сили використовують його, поза сумнівом, для власних цілей, як наш герой виліковується від диспепсії, а у планети червоніє одна чи й обидві щоки, ніби вона почала достигати; життя окультурюється, жити знову солодко і здорово. Я не уявляю більшого гріха, ніж той, який вчинив сам. Не знав і не знатиму людини гіршої, ніж я сам.
Я вірю, що реформаторові, нехай то буде навіть найсвятіший син Божий, болить не співчуття до своїх нещасливих побратимів, а власні біди. Якщо ж його біди минуться, прийде весна, а над його ложем зійде сонце, він полишить своїх напарників у милосерді, навіть не попрощавшись. Я не читаю лекцій про шкоду тютюну, бо сам його ніколи не жував; цей тягар мусять на себе покласти ті, хто колись споживав тютюн, а потім перевиховався; натомість я жував багато інших речей, проти яких можу проповідувати. Якщо ж не встоїш перед спокусою доброчинності, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя[133], адже знати того не варто. Рятуй потопельників, зав'язуй свої шнурки. Виділи час на безоплатну працю.
Єднання зі святими псує добрі звичаї[134]. Наші гімни мелодійно відлунюють прокльонами Бога, якого ми терпітимемо довіку. Можна сказати, що навіть пророки й спасителі радше приборкували страхи, ніж підживлювали сподівання людства. Проста й непохитна радість від дару життя, пам'ятна похвала Богові ніде не записана. Здоров'я та успіх, нехай навіть чужих людей, мені на благо; хвороби й нещастя засмучують мене і шкодять, хай◦би скільки я співчував іншим чи інші співчували мені. Отже, якщо ми справді хочемо зцілити людство індійськими, ботанічними, магнетичними чи природними засобами, спершу мусимо стати простими й безнапасними, як сама Природа, розвіяти хмари, що тяжіють над нами, і ввібрати в себе життя. Не пнися в наглядачі біднякам, намагайся стати людиною достойною.
У «Гулістані, чи Трояндовому саду» шейха Сааді Ширазі[135] я вичитав: «Мудреця спитали: з багатьох славних дерев, що їх усемогутній Бог створив високими й тінистими, жодне не зветься азадом, чи то пак вільним, як не рахувати кипариса, що не родить плодів. Яка розгадка цієї таємниці? Він відповів: у кожного свій плід і своя пора, протягом якої рослина свіжа і квітуча, а поза нею стоїть суха й змарніла; лише кипарис буяє завжди, непідвладний порам року; такої ж природи й азади, чи то пак вільновірці. Не прикипай серцем до минущого, адже річка Диджла, звана також Тигром, тектиме крізь Багдад довго по тому, як вимре порода халіфів; якщо земля твоя родюча, будь щедрий, як фінікове дерево, а як вона не дає тобі змоги ділитися, будь азадом чи вільним, як кипарис».
ПРИНАГІДНІ ВІРШІ
у відповідь на претензії злидоти
132
Алюзія на Єр. 9:19, тільки тут застосоване не до Сіону, а до південних рабовласницьких штатів.
135
Сааді Ширазі (1210–1292) — класик перської літератури, що здобув популярність у американських трансценденталістів (Ральф Волдо Емерсон, провідний представник цього філософського напряму і близький друг Торо, перекладав його вірші на англійську з німецьких перекладів).