Де я жив і для чого я жив
Певної пори в нашім житті природно розглядати кожну місцину як можливе місце для дому. Так я оглянув землі на добрий десяток миль навсібіч від міста, де жив. У своїй уяві я скупив усі ферми по черзі, адже всі їх можна було перекупити, і я знав їм ціну. Я обходив маєтності кожного фермера, куштував яблука-кислички, бесідував про рільництво й купував ферму, не торгуючись чи навіть набиваючи ціну, за будь-які гроші, подумки брав позику, робив усе, хіба тільки договору не укладав, бо до договору ще треба договоритися, а поговорити я люблю; я плекав ферму і певною мірою фермера, а потім, натішившись, ішов собі, даючи господареві жити далі. Завдяки цьому досвіду друзі вважають мене ледве не маклером, що продає земельні ділянки. Хай◦би де я сів, мені здавалося, що я можу там осісти, і, відповідно, краєвид розсіювався від мене. Врешті, що таке будинок, як не sedes, сидіння? А◦чи ж є краща осада, ніж заміська садиба? Я знайшов чимало місць для дому, що рівних їм годі й шукати, і хоча дехто скаже, що вони задалеко від села, про мене, це село задалеко від них. Що ж, отут я можу жити, казав я, і протягом часини встигав прожити там літнє й зимове життя, і перед очима моїми пробігали роки: боротьба з зимою, привітання весни. І хай◦би де звели собі дім майбутні мешканці цих земель, най знають, що був у них попередник. Пообідніх годин мені вистачало, щоб розбити ділянку, визначити, де буде сад, де лісок, а де пасовисько, вирішити, які добрі дуби чи сосни лишу стояти перед порогом, а на що піде кожне хирляве дерево, — а тоді я полишав цю землю, може, і яловою, адже багатство людини вимірюється тим, скільки вона може облишити.
Моя уява так розгулялася, що кілька фермерів навіть відмовилося продавати мені своє майно — а мені тільки відмови й треба, — але я не забруднив рук володінням землею. Найближче до того, щоб стати землевласником, я підійшов, коли ледь не купив ділянку в такого собі Головела, і подумки вже вирішував, яке насіння мені потрібне і з якого матеріалу зроблю возик, щоб возити врожай, та не встиг власник передати мені купчої, як його дружина — такі вже жінки! — передумала й вирішила лишити ферму, і фермер запропонував мені десять доларів за те, щоб я звільнив його від зобов'язань. Правду кажучи, мої земні статки не перевищували в той час десяти центів, і лише неабиякий математик зрозумів◦би, хто я такий: чоловік із десятьма центами, чоловік із фермою, чоловік із десятьма доларами — чи все одразу. Я, щоправда, дозволив господареві лишити собі й ферму, і десять доларів, бо й так уже натрудився; чи скажімо щедріше: я продав йому ферму за стільки ж, за скільки придбав її сам, а що він був чоловік небагатий, то ще й подарував йому десять доларів, а десять центів, насіння й матеріал на возик лишилися мені. Так я й виявив, що я багач, анітрохи при тім не зашкодивши своїй бідності. Натомість я лишив собі краєвид і щороку навіть без возика збирав там урожай, адже пейзажі мають таку властивість:
Я не раз бачив, як поет іде собі, зібравши на фермі найцінніший урожай, доки черствий фермер бідкається, що вродили тільки яблуні-кислички. Звідки ж власникові знати, що поет уже давно обгородив його ферму віршами, цією найпочеснішою з невидимих загорож, викрав її, подоїв худобу, вершки зняв і забрав собі, а фермерові лишив тільки нежирне молоко.
137
«Вірш, нібито написаний Александром Селкірком під час його самотнього пробування на острові Хуан-Фернандез» Вільяма Купера (1731–1800).