Проживімо один день так свідомо, як проживає його Природа, і най жоден горішок чи комарине крильце на рейках не зіштовхне нас зі шляху. Про киньмося рано і швидко, а поснідаймо радісно і без хвилювань; най товариство приходить і товариство йде, най дзвонять дзвони, а діти плачуть — а ми свідомо проживемо цей день. Навіщо пливти за течією, раз у раз поринаючи під воду? Най нас не спантеличує й не засмучує страшний і стрімкий чорторий, званий обідом, що лежить на полудневих мілинах. Здолай цю загрозу — і ти в безпеці, адже далі дорога пролягає вниз. Не розпружуючись, сповнений ранкового завзяття, пропливи повз нього, відвернувшись і наказавши прив'язати себе до щогли, як Одисей. Якщо засвистить потяг, най свистить до хрипоти. Якщо задзвонить дзвін, чому ми мусимо бігти? Ми розмірковуватимемо, що то за музика. Сядьмо, занурмо ноги в багнюку поглядів, і упереджень, і традицій, і оман, і подоб, цього намулу, що вкриває цілу землю, від Парижа й Лондона до Нью-Йорка, Бостона і Конкорда, і занурюймо далі крізь державу й церкву, крізь поезію, філософію й релігію, доки не сягнемо дна і скель, що їх зватимемо реальністю, і не скажемо: ось вона, помилки немає; а тоді почнемо, вже маючи цю point d'appui, тобто точку опори попід повінню, холодом і вогнем, зводити державу, стіну чи ліхтар, а може, й мірило, тільки не нілометр[147], а реалометр, аби прийдешні віки знали, які страшні повені облуд і оман тут бували. Якщо стати з фактом лице у лице, ти побачиш, як сонце виблискує на обох його поверхнях, мов на ятагані, і відчуєш, як солодке вістря розтинає тобі серце й кістки, і щасливо завершиш свій земний шлях. Ми прагнемо тільки реальності, в житті й у смерті. Якщо ми справді помираємо, відчуймо хрип у горлянці й холод у кінцівках; а якщо ми живі, нумо й далі робити своє.
Час — це просто потік, що в нім я рибалю. Я з нього п'ю, але при тім помічаю піщане дно й зауважую, як тут мілко. Потік котиться геть, а вічність лишається. Я п'ю далі — у небі риба, а зорі — галька на дні. Я не можу порахувати навіть до одного. Я не знаю жодної літери абетки. Я здавна жалкую, що вже не є таким мудрим, яким був у день мого народження. Інтелект — як тесак, що розділяє матерію і пробивається до потайної природи речей. Я не хочу клопотатися анітрохи більше, ніж необхідно. Моя голова — це руки й ноги. Я відчуваю, що в ній зосереджено всі мої навички. Інстинкт підказує, що моя голова — це орган для того, щоб копати нору, врешті, копають◦же певні істоти нори носом і передніми лапами, от і я ритиму і прокладатиму собі шлях крізь ці горби. Здається мені, що найбагатша жила залягає десь тут, тож я знайду її за допомогою чарівної лози й прозорих випарів — і почну копати.
Читання
Якби люди трохи доскіпливіше обирали собі заняття, то, можливо, всі взялися б сумлінно вивчати і споглядати людську природу і долю, адже предмет цей, поза сумнівами, цікавий усім. Той, хто нагромаджує майно для себе чи нащадків, засновує рід чи державу, ба навіть здобуває славу, смертний; і лише у стосунках з істиною ми здобуваємо безсмертя й не мусимо більше боятися ані потрясінь, ані нещасних випадків. Філософи древнього Єгипту й Індії припідняли покрови на скульптурі божественного[148], і цей легкий серпанок досі не опустився, тож я подивляю її, осяйну й вічно юну, так само, як вони, адже це моя сутність підштовхнула їх на той чин, і це їхня сутність у мені знову бачить божисте. На її шати не падає пил; відколи сталося божественне одкровення, не минуло ані миті. Той час, що його ми вдосконалюємо, той, що підлягає вдосконаленню, лежить поза минулим, теперішнім і майбутнім.
Моя хатина була придатніша за університети не лише для вільнодумства, а й для серйозного читання; і хоча туди, де я жив, не сягала жодна звичайна бібліотека, я перебував під впливом книжок, які діставалися найдальших закутків світу, — написаних спершу на корі, а потім переписуваних час від часу на папері. Як писав поет Мір Камар Удин Маст[149]: «Завдяки книжкам я мав велику втіху блукати полями духовного світу, не сходячи зі свого місця. Я спізнав насолоду сп'яніння від одного келиха, коли пив трунок потаємного вчення». Все літо Гомерова «Іліада» лежала в мене на столі, хоча я зазирав до неї лише зрідка. Спершу ретельніші студії унеможливлювала постійна фізична праця, адже я мусив і добудувати дім, і посапати боби. Але я підтримував себе обіцянками, що читатиму в майбутньому. Відпочиваючи від роботи, я читав поверхові книжки про мандри, доки мені не стало за себе соромно, і мусив себе спитати, де живу я сам.
147
Нілометр — інструмент, за допомогою якого у стародавньому Єгипті вимірювали рівень Нілу під час повені.
148
Алюзія до покривала Ісиди в давньоєгипетській міфології, що символізує непізнаваність таємниць природи. Цей образ увійшов до широкого вжитку завдяки віршу Фридриха Шилера «Закритий образ у Саїсі» (1795), який в українському перекладі Цезара Білила (1914) звучить так: «…величезний і таємний образ / Серпанком вкритий, парень з'гледїв. / Здивований, він вчителя питає: „А◦що се тут закутано стоїть?“ / — Се істина, — оддав той (…) Нї один смертний, заповідав Він, / Не з'дїме накрива без мене». Також алюзія до піднімання покровів ілюзії-мая в індуїстській філософії.