Є ще один важливий аргумент на користь того, що філософування Торо є мостом між різними філософськими традиціями й епохами. В античності неодмінною і навіть визначальною рисою філософії вважалося те, наскільки думки філософа корелюють з його життям. Натомість у новітні часи протиставлення особистих і теоретичних аспектів філософії стало однією з ознак її професіоналізації. Ця тенденція проявляється як у Європі, так і в Америці, однак по-різному. Попри те, що від деяких провідних представників континентальної традиції (зокрема того ж Гайдеґера) нерідко лунали доволі гучні антибіографічні заяви, в ній майже завжди знаходилися прихильники єдності філософських ідей та біографій мислителів. Що ж стосується аналітичної філософії, вона довгий час мала вигляд справжнього бастіону антибіографізму, і лише наприкінці XX століття в ній розпочалися процеси, які можна кваліфікувати як біографічний поворот[31]. Але Генрі Торо ще на перших сторінках «Волдену» твердив: «У наші дні існують професори філософії, а справжніх філософів немає. Жити з неї похвально, бо колись похвально було жити нею. Бути філософом — це не просто думати мудрі думки чи навіть засновувати школи, а й любити мудрість і жити відповідно до її приписів: життям простим, незалежним, щедрим і заснованим на довірі. Відповідати на життєві запитання не лише теоретично, а й практично». Власне, «Волден» і є викладом саме такої філософії, здійсненим від першої особи, у підкреслено автобіографічній формі[32]. Така любов до мудрості нерозривно пов'язана з життям того, хто філософує, однак не передбачає відтворення біографії автора зі стовідсотковою точністю[33]. Не потребувала вона й визнання з боку тодішніх професійних філософів. Торова любов до мудрості є не строго теоретичною й фаховою, а духовно піднесеною і щирою, поетично виразною, глибинно символічною і навіть містично-пантеїстичною.
Враховуючи сказане, не дивно, що модерна професіоналізована науково-академічна філософія не поспішала й не поспішає включати «Волден» до власного канону. З другого боку, й Емерсон, якому судилося пережити свого учня, у присвяченому йому нарисі дещо згустив барви, заявивши, що навіть фермери, які наймали Торо як землеміра, відзначали його професійну вправність[34], тоді як «жоден коледж ніколи не пропонував йому диплом або професорську посаду; жодна академія не зробила його своїм секретарем-кореспондентом (corresponding secretary), дослідником (discoverer) або хоча б своїм членом»[35]. Насправді повного неприйняття Торо не було. Наприклад, ще в 1850-му Торо обрали членом Бостонського товариства натуральної історії. Він також співпрацював з гарвардським природознавцем Луї Агасі, збираючи на його замовлення представників рідкісних видів тварин. Насправді Торо сам уникав повної афіліації з академічним світом, віддаючи перевагу статусу натураліста-аматора[36]. Наприклад, він вирішив відмовитися від пропозиції стати членом Асоціації розвитку науки. Його справжнім коледжем стало невеличке коло друзів та однодумців, академією — місцевість, де він народився та помер, a magnum opus — книжка про те, як він спробував реалізувати свою філософію на практиці, власноруч побудувавши на березі лісового ставка Волден[37] хатинку й самостійно проживши там, на відстані двох миль від Конкорда й однієї милі від найближчого людського житла, близько двох років. Однак, як вже було зазначено, не слід поспішно стверджувати, що цей твір лише маніфестує культ природи й закликає до розриву з цивілізацією.
Безпосередньо за часів життя Торо, на тлі швидкого прогресу технологій і промисловості, природу все частіше сприймали як сировину для цивілізації, що стрімко розвивається. Однак наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років ідея повернення до природи й фігура автора «Волдену» захопили багатьох представників покоління бітників та гіпі. Бувало, що Торове життя на природі перетворювалося на свого роду товарний знак, під яким суспільству пропонували геть інші проєкти[38]. Однак враховуючи те, якого розвитку набули екологічні рухи останнім часом, не можна не визнати, що позиція Торо щодо природи була справді пророчою. Зокрема йому належала така грандіозна й згодом реалізована ініціатива, як створення в кожному американському штаті свого природного заповідника.
Абсолютно новаторською для XIX та й для більшої частини XX ст. була також Торова позиція проти негуманного ставлення до тварин, що його відверто демонструвало сучасне йому природознавство[39]. Хоч мислитель і не був строгим вегетаріанцем, його аргументи проти вживання м'яса[40] сприяли збереженню життя тварин. Отже, можна і навіть доречно шанувати Торо як одного з перших борців за збереження природи та здорового способу життя. Не дивно, наприклад, що станом на осінь 2019-го левову частину статті про Торо в українському сегменті Вікіпедії складає розділ «Генрі Торо як ідеолог охорони природи»[41]. Символічно також, що одним із девізів впливової природоохоронної організації (Sierra Club) стала фраза з його есею «Піші прогулянки»: «Збереження світу — у Дикій Природі»[42].
31
Докладніше про це див., напр.: Менжулін В. І. Біографічний підхід в історико-філософському пізнанні: моногр. / В. Менжулін. — К.: НаУКМА; Аграр Медіа груп, 2010. — 455 с.
32
Торо та інші трансценденталісти (такі, скажімо, як Емерсон або Марґарет Фулер) надавали величезного значення автобіографії, зокрема порівняно з біографією. Міркування щодо вищості автобіографії проти біографії трапляються також у німецького філософа-романтика Фридриха Шляєрмахера, а згодом — у Вільгельма Дильтая та представників його школи, зокрема Георга Міша. Торо формулював цю настанову, зокрема, так: «Якщо я — не я, тоді хто буде мною?» (Thoreau Н. D. A Week on the Concord and Merrimack Rivers / H. D. Thoreau. — New York: Dover Publications, 2016. — P. 98).
33
Наприклад, завершуючи опис свого усамітнення наприкінці розділу «Весна», Торо твердить: «Так завершився мій перший рік у лісах, і другий рік був схожий на нього». Однак з інших джерел відомо, що були й відмінності: Торо втратив урожай бобів, помідорів, кабачків та картоплі через несподівані приморозки в червні, а також разом з іншим філософом-трансценденталістом Еймосом Бронсоном Олкотом побудував літній будинок для Емерсона й побував у штаті Мен (див.: Thoreau Н. D. Walden: A Fully Annotated Edition / Н. D. Thoreau; Jeffrey S. Cramer (Ed.). — New Haven: Yale University Press, 2004. — P. 308). Однак така «вільність» в описі власного існування мала своє методологічне обґрунтування: Торо, як і американські трансценденталісти загалом, вважав, що існування має два виміри — актуальний та ідеальний. Перший він вважав цариною розуму, а другий — уяви, причому віддавав перевагу саме другому: «Я вважаю, що актуальне є значно менш реальним для мене, ніж уявне» (Thoreau Н. D. Journal II: 1850 — September 15, 1851 / Н. D. Thoreau // The writings of Henry David Thoreau. Manuscript ed. — V. 8. — Boston: Houghton Mifflin, 1906. — P. 43).
34
До роботи за гроші Торо ставився у цілому негативно. В есеї «Життя без принципу» він написав: «Шляхи, якими можна заробити гроші, майже всі без винятку ведуть униз… Якщо ви заробляєте гроші як письменник або лектор, мусите бути популярним, а це веде просто вниз» (Thoreau Н. D. Live without principle / Н. D. Thoreau // Civil disobedience, and other essays (Dover thrift editions) / H. D. Thoreau; P. Smith (Ed.). — New York: Dover Publications, 1993. — P. 77). На відміну від абсолютної більшості сучасників та краян, які віддавали життя виснажливій праці заради зростання матеріального достатку, Торо, як сказав про нього Емерсон, вирішив стати багатим через зменшення своїх потреб і завдяки цьому «мав вигляд єдиної людини в місті, що мала дозвілля» (Emerson R. W. Thoreau / R. W. Emerson // Henry David Thoreau / edited and with an introduction by Harold Bloom. New York: Bloom's Literary Criticism, 2008. — Р. 14, 17). Випускний есей, прочитаний ним на церемонії завершення навчання в Гарвардському коледжі 30 серпня 1837 року, мав назву «Комерційний дух нових часів, розглянутий з точки зору його впливу на політичний, моральний та літературний характер нації» («The Commercial Spirit of Modem Times, considered in its Influence on the Political, Moral, and Literary Character of a Nation»). Там ішлося й про те, що біблійний порядок (шість днів — робота, сьомий — відпочинок) слід замінити на зворотний, згідно з яким працювати доведеться лише один день на тиждень (див.: Thoreau Н. D. Walden: A Fully Annotated Edition / Н. D. Thoreau; Jeffrey S. Cramer (Ed.). — New Haven: Yale University Press, 2004. — P. 66). Разом з тим Торо вмів заробити собі на життя. Окрім занять землемірством, він також доволі успішно допомагав батькові керувати підприємством з виробництва олівців, а у 1859-му, після смерті останнього, навіть його очолив. Порівняно з літературною діяльністю, яка за життя Торо прибутків майже не приносила, розроблювана шахта з видобутку графіту для олівців була комерційно успішнішою. І все ж таки як одне з найстисліших і найвлучніших формулювань його життєвого кредо може бути наведено таке речення з «Висновків» до «Волдену»: «Понад любов'ю, грошима й славою я волію істину».
35
Emerson R. W. Thoreau / R. W. Emerson // Henry David Thoreau / edited and with an introduction by Harold Bloom. New York: Bloom's Literary Criticism, 2008. — P. 21.
36
Tauber А. І. Henry David Thoreau and the Moral Agency of Knowing / A. I. Tauber. — Berkeley: University of California Press, 2001. — P. 121–122.
38
Зокрема, соціальна утопія, сконструйована в романі відомого психолога-біхевіориста Береса Фредерика Скінера з нібито проторівською назвою «Волден-2» (Skinner В. Walden Two / В. Skinner. — New York: Macmillan, 1948). Однак вона насправді істотно відрізняється від того, про що йшлося в Торо.
39
«Мене турбує негуманність науки, — писав Торо в своєму „Журналі“ від 28 травня 1854 р., — оскільки заради встановлення виду рідкісної змії, лишається спокуса її вбити. Мені здається, це не той спосіб, у який отримуємо істинне знання» (Thoreau Н. D. Journal VI: December, 1853 — August, 1854 / Н. D. Thoreau // The writings of Henry David Thoreau. Manuscript ed. — V. 12. — Boston: Houghton Mifflin, 1906. — P. 311).
40
«Я заперечую проти тваринної їжі, бо вона нечиста; а крім того, коли я ловив, чистив, готував і їв рибу, вона мене, по суті, не насичувала. Цей харч видавався дрібним і непотрібним, і втрачав я від того більше, ніж набував. Скибка хліба і кілька картоплин нагодували б мене незгірше, а мороки й бруду від них менше. Як і багато сучасників, я роками майже не вживав тваринної їжі, чаю, кави й такого іншого — не тому, що зауважив погані наслідки, а тому, що вони не узгоджувалися з моєю уявою. Відраза до тваринної їжі — плід не досвіду, а інстинктів. Мені здавалося, що краще жити просто й без витребеньок, і хоча я не досягнув цієї цілі остаточно, все ж зайшов достатньо далеко, аби задовольнити уяву. Я певен, що кожен, хто прагне зберегти свій вищий чи поетичний хист у щонайкращім стані, схильний утримуватися від тваринної їжі зокрема й від надлишку їжі взагалі».
41
У наведеному там списку праць, присвячених Торо, також домінує екологічне спрямування, зокрема в двох монографіях, виданих у Києві: Борейко В. Е. Эссе о дикой природе / В. Е. Борейко. — К.: Киев, эколого-культурный центр, 2000. — 143 с.; Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны / В. Е. Борейко. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
42
Thoreau Н. D. Walking // Civil disobedience, and other essays (Dover thrift editions) / H. D. Thoreau; P. Smith (Ed.). — New York: Dover Publications, 1993. — P. 61.