Доки ці товари тягнуться на північ, інші летять на південь. Почувши важке дихання потяга, я підіймаю погляд від книжки саме вчасно, щоб побачити, як крізь містечко, мов стріла, пролітає висока сосна, спиляна на далеких північних пагорбах. Колись вона височіла на Зелених горах над річкою Конектикут, а хвилин за десять навіки зникне з-перед очей людських, коли її пустять
Слухайте! Ось і потяг, що везе худобу з тисячі гір, кошар, стаєнь і обор. Повз нас пролітають, як гірське листя, підхоплене серпневими вітровіями, погоничі зі своїми ціпками, підпаски зі своїм товаром, загалом усе, крім хіба самих гірських пасовиськ. Повітря сповнюється муканням телят і меканням ягнят, а ще тупотом биків, ніби повз нас пропливає пасторальна долина. І коли на шиї у старого барана калатає дзвоник, гори справді скачуть, немов баранці, а пагірки — немов ті ягнята[165]. І посередині — повний вагон погоничів, що опинилися зараз на тім◦же рівні, що і їхня худоба, загубивши своє покликання, але не випускаючи з рук непотрібних ціпків, символу свого ремесла. А◦де ж їхні пси? Вони нажахані, виведені з рівноваги, розгублені. Я мовби чую, як вони валують за Пітербороськими пагорбами чи хекають, піднімаючись західними схилами Зелених гір. Вони не наздоженуть здобичі. Справа їхнього життя теж пішла на пси. Їхньої вірності й мудрості вже не досить. Вони безславно повернуться у свої будки чи, можливо, бігатимуть хащами, братаючись із лисицями й вовками. Так пасторальне життя мчить повз нас геть. Дзвонить дзвін, час мені зійти з рейок і пропустити вагони.
164
Цит. за: Мілтон, Джон. Утрачений Рай. Пер. Олександра Жомніра. — Київ: Видавництво Жупанського, 2019. — С. 52.