Самота
Прекрасні ті вечори, коли ціле тіло перетворюється на орган чуття і кожною порою вбирає втіхи. Я стаю частиною Природи й гуляю, де мені заманеться. Прогулюючись кам'янистим берегом у самій сорочці, попри те що погода прохолодна, хмарна й вітряна, я не прикипаю увагою ні до чого окремого, але всі стихії мені надзвичайно милі. Репетують жаби, вітаючи вечір, а вітерець приносить з далекого берега голос дрімлюги. Мені перехоплює подих від замилування тріпотливим листям вільх і тополь; мій спокій брижиться, як озерне плесо, та не зникає. Хвильки, здійняті вечірнім вітерцем, такі ж несхожі на бурю, як гладке дзеркало ставка. Вже стемніло, тільки вітер віє і реве в лісі, плюскають хвилі, а якісь істоти присипляють інших своїми голосами. Тут не буває цілковитого спочинку. Найдикіші звірі зараз не спочивають, а чигають на здобич; лисиці, скунси та кролики безстрашно снують полями й лісами. Це вартові Природи, що зшивають між собою дні жвавого життя.
Повернувшись до своєї хатини, я виявляю, що приходили гості й лишили свої картки: букетик квітів, вінок із вічнозеленого гілля чи ім'я, написане олівцем на трісці дерева чи жовтому листочку ліщини. Ті, хто рідко буває в лісах, беруть у руки якийсь шматочок лісу, щоб побавитися, а потім свідомо чи несвідомо полишають. Один такий гість обдер кору з вербової гілочки, зв'язав кільцем і лишив у мене на столі. Я завжди знав, коли за моєї відсутності приходили гості — їх виказувала як не зігнута гілочка чи прим'ята трава, так відбитки черевиків. Зазвичай я міг визначити стать, вік і породу гостей за дрібними слідами: впущеною квіткою, вирваним і пожбуреним геть жмутком трави, нехай навіть аж при самій залізниці за пів милі від хатки, чи за запахом сигари або люльки. Та що там, інколи запах люльки зраджував появу гостя ще за шістдесят родів від хатинки.
Зазвичай нам достатньо місця. Ми не впираємося ліктями у виднокрай. Хащі та ставки ніколи не підступають просто нам до дверей — навколо завжди знайомий, за нашими мірками справлений проруб, привласнений, обгороджений, вирваний у природи. Чому я маю цю велику ділянку, довгі милі безлюдного лісу, полишені іншими людьми? Найближчий мій сусід живе десь за милю, а найближчі будинки можна побачити хіба що з вершини пагорба десь за пів милі від мого дому. Виднокіл, обрамлений лісом, — весь мій; з одного боку вдалині видніється залізниця, що тягнеться повз ставок, а з другого — огорожа уздовж дороги крізь ліс. Проте здебільшого там, де я живу, самотньо, як у преріях. Це місце не менше нагадує Азію й Африку, ніж Нову Англію. Тут я маю, можна сказати, власне сонце, місяць і зорі, та ще й трохи власного світу. Жоден мандрівець не постукає вночі в мої двері, ніби я — перша чи остання людина на землі; хіба що навесні хтось вряди-годи прийде з містечка ловити сомиків, та й то у Волденському ставку ловиться здебільшого наша власна природа, а на гачок наживлюють пітьму. Рибалки завжди швидко йшли, зазвичай із легкими кошиками, полишаючи «світ темряві й мені»[168], і ніхто не паплюжив чорного ядра ночі своїм товариством. Здається мені, що люди досі побоюються темряви, хоча відьом усіх перевішали і на зміну їм прийшли християнство та свічки.
Проте я виявив, що навіть найзатятіший мізантроп і найбільший меланхолік може знайти собі ніжне й ласкаве, невинне й підбадьорливе товариство у будь-якому предметі природи. Не буває чорної меланхолії в тих, хто живе на природі й має чуття. Не було такої бурі, що не звучала б як Еолова музика для здорового й невинного вуха. Ніщо не породить у простій і хоробрій людині вульгарного смутку. Доки я приятелюю з порами року, життя мене не обтяжує. Дощик, який полив мої боби й загнав мене сьогодні в дім, не понурий і меланхолійний, а ласкавий до мене. У негоду я не сапатиму грядок, але дощ для них значно корисніший, ніж моє сапання. А◦якщо дощ триватиме так довго, що насіння погниє в землі, а картопля в улоговині пропаде, то розбуяються трави на верховинах, а що добре для трав, то добре й для мене. Коли я порівнюю себе з іншими, мені інколи здається, що боги були до мене ласкавіші, ніж до них, хоча не бачу, чим я на те заслужив; я мовби маю з ними певну угоду чи гарантію, яких немає в моїх співгромадян, тож перебуваю під особливим захистом і опікою. Я собі не лещу, але вони, можливо, лестять мені. Я ніколи не почуваюся самотнім, чи бодай відчуття самотності мене не гнітить, як не враховувати якоїсь часини, коли я мешкав у лісі вже кілька тижнів, але мені здалося, що близьке сусідство інших необхідне для безжурного і здорового життя. Тоді мені уявлялося, що бути на самоті неприємно. Але водночас я розумів, що такий настрій не має підстав, і тихо чекав, коли мені покращає. Коли ці думки взяли гору, сипнув дощик, і я раптом усвідомив присутність ласкавого і милосердного товариства Природи, що оприявнювалася в перестукуванні крапель, у кожному звуці й краєвиді навколо мого дому, і ця безкрая непоясненна доброзичливість мене підживила, применшивши гадані переваги людського товариства, і відтоді я про них більше не замислювався. Кожна, навіть найменша соснова голочка напиналася співчуттям і намагалася зі мною потоваришувати. І я так гостро усвідомив присутність чогось спорідненого зі мною, навіть у краєвидах, що їх ми звикли називати дикими й жаскими, і так добре затямив, що людей не можна вважати ані найближчими мені по крові, ані навіть найлюдянішими істотами, що відтоді, гадаю, жодне місце вже ніколи не буде мені чужим.
168
З «Елегії, написаної на сільському цвинтарі» англійського поетаТомаса Ґрея (1716–1771).