Варто, однак, зважати й на те, що деякі прояви Торової симпатії до дикої природи чимало кого із сучасних борців за її збереження можуть здивувати чи навіть шокувати. Так, скажімо, у квітні 1844-го Торо та його приятель шкільних років, проводячи час на околицях Конкорда, не встежили за розпаленим ними багаттям, через що сталася величезна лісова пожежа. Ба більше, Торо відмовився брати участь у гасінні (чим викликав обурення інших містян), а згодом ще й написав у своєму «Журналі», що «це був славний спектакль, і я був єдиний, хто ним насолоджувався»[43]. Окрім тою, визнаючи важливу роль, що її Торо відіграв у приверненні уваги до негативних наслідків індустріально-технологічного поступу, не слід вдаватися й в іншу крайність — приписувати йому однозначно антицивілізаційну настанову.
Повністю порвати із сучасною цивілізацією й оголосити їй війну спробував інший випускник Гарварду — терорист Теодор Качинський, відомий також як Унабомбер[44]. Останній свого часу раптово перервав блискучу наукову кар'єру, оселився в лісі й почав розсилати бандеролі з бомбами науковцям та бізнесменам, чия діяльність здавалася йому особливо небезпечною для природи — зокрема тим, хто був пов'язаний із розвитком авіації. Зараз в інтернеті можна знайти чимало публікацій, в яких наполегливо проводять паралелі між світоглядами Торо й Качинського. Трапляються навіть статті в наукових журналах на цю тему[45]. Однак є принаймні одна, але геть принципова відмінність: Торо нікому не розсилав бомб. Він вбачав у технічному прогресі не тільки недоліки, а й переваги, якими радо користався. Наприклад, філософ із задоволенням визнавав, що завдяки розвитку залізничного сполучення отримав можливість частіше відвідувати бібліотеку своєї alma mater[46].
Правда також і те, що Торо був дуже уважним натуралістом-спостерігачем і глибоко досліджував флору й фауну всіх територій, куди потрапляв. Він справді був «самопризначеним інспектором хуртовин та злив» (самоназва, яку бачимо у «Волдені») і «бакалавром природи» (цим титулом його нагородив Емерсон). Саме з природою було пов'язане і його перше знайомство з трансценденталізмом.
На початку 1837 року, бувши ще студентом у Гарварді, Торо прочитав і захопився одним із ключових текстів цієї традиції — есеєм «Природа» Емерсона, опублікованим у 1836-му. Згодом, бездоганно опанувавши розмаїті мовні регістри, Торо створив чимало натхненних поетичних описів природних явищ та станів. Не випадково, що перша біографія Торо, опублікована 1873 року його знайомим, поетом-трансценденталістом Вільямом Елері Ченінґом, мала назву «Торо, поет-натураліст»[47].
Однак натуралізм, констатацією якого нерідко обмежуються, характеризуючи філософію Торо, насправді мав також і виразний трансцендентальний вимір. Справжнім приводом для Торового поетичного захоплення була все ж не природа як така, а спільне для трансценденталістів переконання, що через неї відкривається дещо більше. Віртуозне володіння мовою допомагало йому, вловлюючи найрізноманітніші аспекти життя комах та птахів, тварин, рослин і водойм, перебіг пір року, описувати їх у неповторній, найдотичнішій до природної формі. Завдяки витонченій грі слів, несподіваним метафорам та парадоксальним поворотам думки Торо вдавалося зображувати природу як складний символічний код, розшифровування якого дозволяє трансцендувати його за межі чуттєвого досвіду та помічати майже в кожному з описуваних феноменів прояв того, що Емерсон називав Над-душею (Over-Soul). Або, як твердив останній, Торо «співвідносив кожен дрібний факт із космічними законами»[48].
Цю природно-духовну діалектику Торо бачив і в самому собі: «Я відчував, та й відчуваю донині, як і більшість людей, потяг і до вищого чи, як його називають, духовного життя, і до примітивного, вульгарного й дикого — і шаную обидва»[49]. Натуралізм у нього органічно поєднувався з релігійністю, а остання — з доволі рішучою критикою офіційних релігійних інститутів. З одного боку, як зазначив Емерсон, мало хто так добре знався на природі, як Торо, і ні в кого це знання не перетворювалося в такий масштабний і настільки релігійний синтез[50]. З другого боку, категорично не сприймаючи зведення релігійного життя до формальної обрядовості, Торо відмовився сплачувати податок на проведення служб, що їх вважав абсолютно непотрібними, і вийшов з-під опіки офіційної церкви. Крім того, його релігійно-космічне сприйняття природи як маніфестації духовної першооснови мало й індивідуально-споглядальний вимір. Оскільки кожну окрему людську душу трансценденталісти розглядали як частину світової Над-душі, вивчення природи врешті слугувало реалізації давньої Сократової вимоги «пізнай себе». Завдяки цьому можна було «стати Колумбом для цілих нових континентів і світів усередині себе»[51].
43
Thoreau Н. D. Journal II: 1850 — September 15, 1851 / Н. D. Thoreau // The writings of Henry David Thoreau. Manuscript ed. — V. 8. — Boston: Houghton Mifflin, 1906. — P. 24.
45
Див., напр.: Oleson J. С. «Evil the natural way»: The chimerical utopias of Henry David Thoreau and Theodore John Kaczynski / J. C. Oleson // Contemporary Justice Review. — 2005. — 8(2). — P. 211–228.
46
У «Волдені» про це сказано, наприклад, так: «Якщо припустити, що цивілізація справді покращила умови життя — а я думаю, що таки покращила, хоча користаються цим тільки мудреці…».
47
Channing W. Е. Thoreau: The Poet-naturalist. With Memorial Verses / W. E. Channing. — Boston: Roberts Brothers, 1873.
48
Emerson R. W. Thoreau / R. W. Emerson // Henry David Thoreau / Harold Bloom, Luca Prono. — New York: Infobase Learning, 2008. — P. 25.
49
При цьому, як зазначав Емерсон, тіло й душа Торо були прекрасно пристосовані одне до одного (Emerson R. W. Thoreau / R. W. Emerson // Henry David Thoreau / edited and with an introduction by Harold Bloom. New York: Bloom's Literary Criticism, 2008. — P. 17).
50
Emerson R. W. Thoreau / R. W. Emerson // Henry David Thoreau / edited and with an introduction by Harold Bloom. New York: Bloom's Literary Criticism, 2008. — P. 21.
51
Згідно з Кейвелом (Cavell S. The Senses of Walden: An Expanded Edition / S. Cavell. — P. 53), як феноменологічний опис пошуків людьми самих себе може бути прочитаний один із найвідоміших та найскладніших для інтерпретації фрагментів «Волдену»: «Давним-давно я загубив пса, гнідого коня й голубку, і відтоді не переставав їх шукати. Я описував їхні прикмети й імення, на які вони відгукуються, незчисленним мандрівникам. Зустрічав я й таких, що чули валування пса й тупотіння копит чи навіть бачили проблиск крил голубки з-за хмар, і вони так ревно прагнули їх повернути, ніби самі загубили».