Якщо міркувати про волденський експеримент у суто соціально-економічних категоріях, то нічого, крім повернення до натурального господарства, він не приніс. Однак насправді йшлося про реалізацію геть іншого завдання: «Я вирушив у ліси, бо прагнув жити свідомо, мати перед очима лише найважливіші життєві факти й вивчати всі уроки, які мені дає життя, аби не зрозуміти при порозі смерті, що я гаразд і не жив». У цьому зосередженні на собі комусь може привидітися жест жадібного злодюжки та симулянта, який не хотів нічим ділитися з іншими й намагався залишити все собі. Таку гадку знаходимо, наприклад, в есеї відомого британського письменника Роберта Луїса Стивенсона, присвяченому характеру й судженням Торо[68]. У Гарольда Блума щодо Торо натрапляємо також на вираз «американський Нарцис»[69]. Однак насправді йшлося зовсім не про жадібність і нарцисизм, а про відтворення славетного філософського сократично-картезіансько-кантіанського жесту — звільнення від вантажу непевних гадок, забобонів і пошук істинної основи для будь-яких подальших міркувань та дій шляхом критичного самопізнання[70]. Торо завжди знаходив сили для самоіронії, самокритики та навіть самозаперечення.
Його улюбленою порою року була весна, а часом доби — ранок[71]. Найвищою міркою для філософії він вважав кукурікання півня, що сам, поки всі ще сплять, прокидається і закликає до нового дня[72]. «Волден» і був таким могутнім кукуріканням філософського півня, який закликав сучасників та нащадків не застрягати у старому й чужому, а зазирнути в себе і знайти там невичерпний ресурс для справді свого й нового. Навіть саму цю пісню Торо не поспішав визнавати завершеною: від початку волденського експерименту (1845 р.) і до публікації його результатів (1854 р.) минуло майже десять років, за які автор встиг радикально змінити рукопис сім разів.
Восени 1861-го стан здоров'я Торо, який вже давно хворів на туберкульоз, значно погіршився, і 6 травня 1862 року він помер. Упродовж останніх місяців життя філософа тексти, над якими він уже не міг працювати самостійно, допомагала завершити його сестра Софія.
На кладовищі «Сонна лощина» у Конкорді, де поховані також інші славетні американські трансценденталісти, зокрема Емерсон та Готорн, на місце, де спочиває тіло автора «Волдену», вказує спільний пам'ятник для всієї родини Торо[73], а також розташований на віддалі маленький камінчик із коротким надписом «Генрі». Поруч із ним на знак пам'яті та вияву поваги іноді кладуть ще щось: крихітні камінчики, монетки, гілки, шишки тощо. Головний твір Генрі Торо асоціюється з відлюдництвом, але викладений у ньому досвід і нині залишається живим для багатьох людей: «…якщо впевнено простувати до своєї мрії й намагатися жити саме тим життям, яке собі уявляв, здобуваєш успіх, якого за звичайних обставин не очікуєш». Всупереч поширеному образу США як держави, в основі якої лежить загальний меркантилізм[74], досвід Торо є не тільки нагадуванням про засновану ще першими поселенцями країну індивідів, сповнених чималої духовної відваги й сили, а й одним із найважливіших кроків у напрямку створення Америки, здатної до постійного творчого самооновлення. І в цьому плані мав рацію Емерсон, сказавши, що «не існувало ще справжнішого американця, ніж Торо»[75].
Міркуючи, як слід читати класичну літературу, Торо зазначив: «Книжки потрібно читати так само зосереджено і вдумливо, як їх писали». Це повною мірою стосується і «Волдену» — перлини духовної зосередженості й філософської вдумливості, яка нарешті з'явилася в українському перекладі й, хочеться сподіватися, залишиться об'єктом не менш зосередженого й вдумливого читання для багатьох поколінь наших краян.
68
Stevenson R. L. Henry David Thoreau: His Character and Opinions / R. L. Stevenson // Henry David Thoreau / edited and with an introduction by Harold Bloom. New York: Bloom's Literary Criticism, 2008. — P. 31.
69
Bloom H. Introduction / H. Bloom // Henry David Thoreau: (Updated Edition) / Harold Bloom (Ed.). — New York: Infobase Learning, 2007. — P. 3.
70
Ось один із виразних описів цього жесту: «Сядьмо, занурмо ноги в багнюку поглядів, і упереджень, і традицій, і оман, і подоб, цього намулу, що вкриває цілу землю, від Парижа й Лондона до Нью-Йорка, Бостона і Конкорда, і занурюймо далі крізь державу й церкву, крізь поезію, філософію й релігію, доки не сягнемо дна і скель, що їх зватимемо реальністю, і не скажемо: ось вона, помилки немає; а тоді почнемо, вже маючи цю point d'appui, тобто точку опори попід повінню, холодом і вогнем, зводити державу, стіну чи ліхтар…».
71
Останній перед «Висновками» розділ «Волдену» Торо присвятив саме весні, хоча його реальний досвід життя в лісах тривав, як вже зазначалося, до осені. Там знаходимо і порівняння весни з ранком: «…кожнісінька днина — це рік у мініатюрі. Ніч — це зима, ранок і вечір — весна й осінь, а полудень — літо». Звісно, весна й ранок є символами духовного пробудження: «…люди клякнуть у своєму нинішньому ницому, примітивному стані…, а якби пробудилися від поклику весни над веснами, то неминуче піднеслися б до вищого й духовнішого життя». Саме про таке пробудження йдеться і в найостанніших рядках книжки: «Світанок нового дня не настане внаслідок самого тільки проминання часу. Світло, яке сліпить очі, видається нам пітьмою. Новий день не почнеться, якщо ми не пробудимося. Ще настане день. Сонце — це лише
72
Мотив півня має велике значення в контексті самовизначення Торо. Зокрема, у «Волдені» він розповідає про цього невгамовного птаха таке: «Як я вже зазначав деінде, я не збираюся писати оду зневірі. Я хизуватимуся, як півник, що зранку завзято злітає на сідало і співає, щоб побудити сусідів». У вже згадуваному есеї «Піші прогулянки» між співом півня та філософією проведено абсолютну паралель: «Якщо наша філософія не чує кукурікання півня на кожному пташиному дворі в нашій окрузі, вона застаріла. Цей звук зазвичай нагадує нам, що ми стаємо заржавілими й старими — як у тому, що робимо, так і в тому, як думаємо. Його філософія належить до новіших часів, ніж наша» (Thoreau Н. D. Walking / Н. D. Thoreau // Civil disobedience, and other essays (Dover thrift editions) / H. Thoreau; P. Smith (Ed.). — New York: Dover Publications, 1993. — P. 73). У «Волдені» також є виразний пасаж, у якому можна знайти не тільки підтвердження новаторського призначення філософії, а й виокремлення як одного з напрямів філософського новаторства відкриття нових форм збереження енергії: «Філософ випереджає свою добу навіть у зовнішніх формах життя. Він живиться, вдягається, гріється й шукає прихистку не так, як його сучасники. Як можна бути філософом, а своє життєве тепло зберігати не краще, ніж решта людей?»
73
Батьки Торо Джон та Синтія, його брат Джон Торо-молодший і сестри Гелен та Софія. Генрі Торо ніколи не був одружений. У 1839 р. він закохався в Елен Сьюол і зробив їй пропозицію, однак батько Елен, священник, був проти цього шлюбу. На його думку, Торові трансценденталістські погляди були надто радикальні. Більше любовних історій у Торо не було, а помираючи, він сказав сестрі Софії: «Я завжди любив Елен» (Див.: Meltzer М. Henry David Thoreau: a biography / М. Meltzer. — Minneapolis: Twenty-First Century Books, 2007. — P. 44).
74
Країни, у якій, як вважав один із героїв «Волдену» Джон Філд (знайомий Торо, що переїхав до Америки з Ірландії), «щодня можна споживати чай, і каву, і м'ясо».
75
Emerson R. W. Thoreau / R. W. Emerson // Henry David Thoreau / edited and with an introduction by Harold Bloom. New York: Bloom's Literary Criticism, 2008. — P. 16.