Всі три обернулися й пішли напомацки через ліс. Йон нетерпеливився. Йому хотілось знати, хто то був… Але терпів. Пробиралися вперед, оминаючи чорні стовбури, зупинялися, слухали, потім ішли далі.
Над ранок вони всі три опинились на краю великого лісу. Товсті сосни, помішані з такими ж дубами, стояли густо й суворо. Вітер віяв по їх верхах, творив замотаний шум, зрідка долітав до землі й біг, біг, біг… Перед утікачами розклалась довга вузька долина, заросла місцями кущами молодої вільшини. За нею знов ліс, знов такі самі сосни й дуби… Долина видається довгою, нерівною дорогою між двома стінами лісу.
Володькові видається ця долинка знайомою, але встановити, де це є точно, не може. Він зовсім вичерпаний. Гумовий його плащ в кількох місцях прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров'ю. Так само Йон. Він до всього згубив свою кепку й мас легко прострілену руку. Один Кіндрат вийшов «цєл і нєврєдім», як він казав. Він зо всього посміхається, зрідка кидає невинний матюк, спльовує…
— Да, да, Йоне! Наробив ти кваші… Йон перев'язує вдряпнену кулею руку, сердито на нього зиркає й не відповідає. Володько вийняв хустину.
— Давай я перев'яжу цим, — каже він. Встає й підступає до Йона.
— В'яжи! — каже сердито Йон. — Холера… І як я на нього напоровся? Але дістав, — добавив він до всього.
Володько став на коліна, відірвав від рани брудну скривавлену ганчірку й сховав її до кишені.
— Нічого, — сказав він. — Бувало й гірше.
— Пригадуєш?.. Володьку, пригадуєш? Як то ми вернулись з віча, а вони з Башковець? Пригадуєш Антона?
— Тоді Йон ще…
— А ти мовчи, — перебив Володька Йон. — Кажи ліпше, хто привів шпаків…
— Ілько, — коротко сказав Володько. Він зав'язував Йонові руку й знову сів. Йон ще більше насупив свої густі брови, вийняв з роздертої кишені старого револьвера. — І я так думав, — сказав він, окручуючи скривавленою рукою валець… — Гад! Він від мене не втече! Брешеш. Не втечеш! Задушу оцими руками! А звідки ти знаєш?
— Знаю… Він водився з Бухловим… Наталка казала, — відривне ставив Володько речення.
— Гад! — ще раз сказав Йон і замовк. Дивився перед себе на долину. Уста його висихали від знервування. Раз у раз слинив їх язиком.
Ранок все яснішав. Десь за лісом, мабуть, сходило сонце. По небі летіли хмари. Навкруги шумів старий, суворий ліс.
XV
Події йшли, наростали, глибшали… Котилися і вальцювали, ніби хмари, що віщують бурю. Володько не міг визначати їх напрямку, ані нормувати їх розвитку, дарма що всією своєю істотою прагнув викликати їх з небуття. І ось вони є. Вони вже тут довкруги і на кожному місці. Вони увійшли до цієї недавно первинної, забутої землі, певно, владно, незаперечне і вже ніколи її не залишать.
Як різко і як грунтовно все тут змінилося, особливо за ці останні кілька тижнів. Ось цей ліс… І Йон… І ніч… І вогонь… І постріли… І перші жертви. Чи могло це статися на цій зграсованій втіленості байдужжя? Це мусіло хіба статися десь там, де океани, проливи, буревії.
Ніч була густа, чорна і повна-тривоги на самому дні цього темного соснового бору. Відчувалась древність, пра-прадавність, дулібність, дошкульно вражаюча пристрасть віків. Пахло перегноєм хвої, калом вепра, випарами живиці… Шуміли горді корони сосон вперемішку з окликами моторошної совиної сторожкості. А все разом, сковане темнотою, давало терпкий, п'янючий напій, перенапружувало уяву, батюжило і гнало в безвість тривожні думки.
Володько спав і не спав — лежав горілиць на сирій, живій землі з підстилкою сухої хвої, без ніякого накриття, напружено думав, розгортав і згортав сувої своєї легенди, яку він викликав з царства тіней, щоб добровільно стати її рабом до останнього удару свого серця. Своїм молодим здоровим тілом чув істоту своєї землі, так само, як інколи чув живе тепло своєї дівчини. Були тіло до тіла, нерв до нерву, органічні і неподільні, як двоє близнюків.
Біля нього з одного боку, згорнувшись, як їжак на купі моху, лежав і міцно спав незмінний, простий і безстрашний оптиміст Кіндрат, а з другого, гейби вельможний пан на пружинному ліжку, захлинався твердим сном Йон. Сонце вже зійшло і вийшло… Ліниво, мов ситий кіт, переповзало з гілки на гілку, зазирало в ту чи іншу прогалину і, як справжній драпіжник, вимагало уваги. Треба вставати і треба йти. І не знати куди. Всі дороги назад були, здається, виразно закриті. Кінець. Фініта! Він вже належить до якогось іншого світу, хтозна-де і якого.
— Йоне, — починає він обережно будити. — Кіндрате! Гей! Його не чують, у них міцні нерви, вони міцно втомлені і вони міцно сплять.