- А ему что с того, что ты княжич?
- Не знаю. Може думав що я зможу на якийсь наслидство претендувати, або що батько вид мене видкупиться и грошей дасть, и йому з цього щось обломиться. Гаврило вин такий. Був… Працювати не працював, а гроши водилися.
- Был?
- Так, але до цього справа ще дийде. Наливайте ще пан. Ви так и не сказали, як вам сало?
- Прям как мамка моя делает. Только тоньше. У нас, в Долгоморске, сало на рынке такое, что прям с мою ладонь. Состаришься, пока просолится. Зато уж если просолилось, так не оторваться.
- У нас теж... А тут немае у людей ни якой культури на цей счет. Ни на счет сала, ни на счет горилки. Пьють цей свий ром, и рибою закушують. Рибою пиво треба закушувати! Одне слово - дикуни. А в Порто сеньйори сушеной свинячой ляжкою давляться. Як пидметка - в товщину паперу ризати треба, щоб прожувати. «Хамоном» наивають. И горилку свою, «агуардиенте», теплою пьють. Про яку культуру тут говорити можна?
Капитан сочувственно покивал, и предложил тост за культуру питья. Михай, которого от воспоминаний о теплой горилке передернуло, с радостью его поддержал.
- Ну и, я так понял, перешли вы границу, - Капитан с выдохом стукнул рюмкой по импровизированному столу, - И что?
- И попалися. Два тижни в кутузци сидили и плакалися, що ми ни яки ни шпивони, а биженци вид безбожной Залеськой влади. Я ще, по дурости, сказав що я князя Корецького позашлюбний син, а вони мени кажуть, що запитували - сказали там не знають таких.
- Но все таки поверили, что вы не шпионы?
- Так. Тильки легше вид цього не стало. Тому як раз ми не шпигуни, то вийськовозобовьязани и потрапляемо пид мобилизацию... Я тоди Стеця чуть не придушив... Залисся з кресей тильки добровольцив набирало. А у кшездцев справи йшли херово - вони всих гребли. Добре мени розуму вистачило про ремисниче училище сказати - мене в артилерию направили. А ось Стець в пихоту угодив…
- Понятно, откуда ты с пушкой обращаться умеешь
- Ни! Так то я пиднощиком снарядив був. Потим зрозумив, що не по мени робота, и к водиям в учни напросився. Не скажу що дуже легко було, але все ж краще, ниж на своёму горбу тягати… - Михай закурил еще одну папиросу и задумчиво уставился в никуда, - А ще, я там першу людину вбив. Ну як вбив..? Хорунжий у нас був. Бартош... Ридкосна скотина. Здоровий чорт и дуже припольцив не любив. Кожен раз як чув, що ми миж собою на своему розмовляемо, в вухо бив. Ми тоди в одному сели на постий встали. Мене часовим призначили - машини охороняти. А Бартош до мене пидходить и каже: "Он там моя хата. Я до шинка и щоб, коли повернуся, вона натоплена була". Я йому намагався сказати, що пост залишати не можу, а вин мени в морду дав и пишов. Що робити? Я його тоди дюже боявся. Думаю - зроблю вигляд, що обхид робити пишов, добижу до хати, дров в печь пидкину и добре буде.
- Ну такое хорошим закончится не могло, - понимающе кивнул Капитан, - Но ты продолжай.
- Я дров пидкинул, Бартош пьяний прийшов, спати влигся... Вранци до нього сунулися, а вин уже весь синий лежить. Угроев... Я, коли дрова пидкидав, про заслинку забув, з переляку, хоча дид завжди талдичил, щоб коли пич топиш, её перевиряв. Потим шибко боявся що допитуватися почнуть, хто печь топив, але всим плювати було. Угорев по пьяни и угорев. Отпевавши, закопавши и забывши.
- Ну, на войне люди мрут часто — там обычно расследованием никто не заморачивается.
- Так ми ще до вийни-то не доихали. А як доихали... - Михай грустно покачал головой, - Чесно зизнаюся - повоювати, вважай, и не повоював. Наша батарея ще до мисця толком не дисталася, як ми пид обстрил потрапили. Я з кабини схопився и в канаву. Бухнуло поруч, землею засипало, вси бигають, кричать, дим скризь... А найголовнише - в мою машину снаряд влучив. Рознесло всю. Я тоди, вдруге до смерти злякався. Нам часто говорили, що зроблять, якщо ми машину зламаемо, або втратимо. Ну, думаю, валити звидси треба, а то точно прибьють. Не ти так ци. А як валити, якщо в тилу комендатури стоять и дезертирив ловлять? Дай, думаю, до госпиталя пиду та хворим скажуся. Вилазжу з канави, а биля ней офицер лежить поранений. Я його взяв и потягнув. Ну тому, як сам то я неповреждений. Прийду до госпиталя - руки-ноги на мисци, дирок в тили немае. Ну мене и завернуть. А так - пораненого притягнув. Все при дили.
- Ладно… Не осуждаю. На войне, да в твоем возрасте... Тебе тогда сколько было?
- Семнадцать, здаеться. Тильки це не виправдання - он дивка та соромна, що ми в Аргесаеванне пидибрали... Ий того менше, а зла як куниця.
- У Чумы с башкой беда.
- Бида - не бида, а смиливише мене. Я, коли офицера тягнув, думав що госпиталь вин... Ну госпиталь. Палати, доктора... А там намети та землянки, а, навколо, люди лежать все в крови. Циле поле. Хто живий ще, хто вже мертвий. А ще я на яму натрапив, де не люди, а тильки руки-ноги видризани та видирвани. Дивлюся на це... Навколо крики, стони. Мене запитують, хто я, а я, зи страху, тильки:"Бе-е". Мене запитують, що сталося, а я тильки: "Ме-е". И мало того що весь в грязи в тий канави перемазався, так ще й кровью з ниг до голови облився, поки офицера тягнув. Мене санитар убик видтягнув, каже: "Сиди тут". Ну я и сидив. Холодно, сиро, страшно. Хотив вже назад йти, поки за видлучку не глянули, так забув куди…
Исти не хотилося - пару раз поспав та води знайшов.
Тут инший санитар пидходить, и каже: "Иди за мною". Заводить мене в намет, а там, на чистому, той офицер лежить. Пан Гжегош. Майор цилий. И доктор поруч. И пляшка сливовици миж ними. Пан Гжегош дивиться на мене и каже: "Що з ним?". Доктор навить чипати мене не став - просто подивився, покивав. "Контужений вин", каже, "Мабыть, ще й оглухлий. Як вас, пане, до нас доставив, так два дни в кутку просидив, в одну точку лупая. Зараз я досвид проведу." И починае пальцями клацати, та шепотити чогось. А я обмир зи страху, ну и намагаюся виду не подавати.
Доктору набридло клацати, вин мене запитуе: "Ти хто е? Призвище, звання, батальйон?" Ну я, спершу, хотив продовжувати глухим прикидатися. Потим виришив тупим позначитися. Слух-то параметр медичний, а ось голова - предмет темний. Там пиди розберися. "Михай я", кажу, "Водий. Тильки з якого батальйону - не памьятаю. На машини було написано, а её розирвало." Доктор кивае, и пану Гжегошу на мене рукою махае: "Точно контужений. Шок, дезориентация, часткова втрата слуха и ясности мысли. Такого тепер тильки в обоз."
Пан Гжегош сливовици намахнув, - Михай налил еще, - И каже: "Не треба його в обоз. У мене на заводи знайомй е. Я йому рекомендацийний лист напишу. Раз водием був, значить технично грамотний. А на заводи таки потрибни." Отримав я рекомендацийний лист, довидку и поихав в Пловждецьк. И там, спершу, водием, потим стрильцем-спытатилим влаштувався... Ось тоди я з усього настрилявся и интерес до цией справи у мене прокинувся. Конструктором хотив стати, та вийна закинчилася.
- А как это связано?
- Вона для нас не те щоб добре закинчилася. Знову земель втратили. И вси почали винуватих шукати. А так само не бувае, щоб винни були те, хто у влади. Ось и призначили винуватыми припольцив та жидив. Пловждецький завод - вийськовий, так що ни про яке припольце -конструктора мови йти не могло. Я свои розробки начальству подавав, а у мене их один вкрав и за свои видав. Премию отримав. Я його запитую: "Та як так?"А вин мени в обличчя смиеться. Ну я осерчав, думаю: "Буде тоби, собака, премия...". Сказав йому, нибито в серцях, що у мене ще краще розробка е. Тильки, писля такого, я её йому не покажу. А потим два тижни наверх, пид кран лазив, ниби там у мене схованка. Вин це помитив и полиз шукати. Там-то його напругою и ебнуло.
- «Напругой»? Ты ток, что-ли, врубил?
- Що на крани проводи худи давно вси знали и начальству талдычили. Ось як один з них пидсмажився - тилько тоди миняти стали. А мене на роботи взагали не було. Тому на мене пидозра навить не впала. Але все одно рик по тому вигнали, як неблагонадийного. Блукаю по мисту, думу думаю, тут глядь - Стець! Живий! Я питаю: "Гаврило то ти, чи що?!" Вин мени: "Я!". Я його питаю: "Ти як тут очутився?". А вин мени: "А ти як? Тебе ж мертвим визнали?" Я кажу: "Як мертвим?". Вин мени такий: "Машину рознесло, думали що и тебе разом з нею. Я довидки про тебе наводив писля вийни, а мени: "Загинув вин"."