Підійшов якийсь рейсовий автобус — із нього виходить «кондукторша», вся худа, зухвало нафарбована, у хімічних завивках, і… такому ж — як на тій фотографії, платті.
— Ах, ти ж гадино, зміюко підколодна, — Тетяна з усього маху, де й сили взялися, опустила свого «парашута» на голову зухвалої кондукторші. — Я тобі зараз покажу, як чужих чоловіків зманювати! Дорогу до Володі забудеш! Люди!
— Бабушка, ви шо! — зойкнула піймана на гарячому кондукторша, з останнього ухиляючись від ударів нестримної баби. — Какой Володя, я знати його не знаю, і вообще, ми з другого города…
Міла потім розповідала, що її Володя об’я — вився буквально того ж таки дня, голодний, спрацьований і трохи переляканий. Моряк далекого плавання прямо з порогу запитав:
— А де ж мати, її сьогодні на автовокзалі бачили…
Ну, а з Петром… Добре, що дочка Валя допомогла, а то б сама не впоралась — года вже не ті. І поробили ж там! Син було вже й вертався до її любимої невісточки (спасибі Тоні, от же «впечатлітєльна», приймала назад), та посидить вдома, посидить, і як місяць зійде — за картуза й знову до своєї ветеринарші! З такими трудами купленого «Москвича» продали, усе хазяйство захиріло. Щоправда, Тоня молодець: як би там не було — тримала корову, теличку, шестеро свиней, курей, качок. Одне, своїм горбом усе таскала! Ніби знала, що її Петро вернеться.
Повернувся, аж через літо! І то як вийшло.
Довго думали-балакали з Валею і все-таки переконали Тоню: треба йти до знахарки! Столітня баба Горбачиха, знайома їй ще з повоєнних років, мешкала все в тому ж сусідньому селі. Колишнім промислом за немічністю вже не займалася, та Тетяна упросила. Продали теличку — і днями снували туди-сюди.
Чи то Горбачиха втратила кваліфікацію, чи справді було сильно пороблено — а свого добилися.
На Спаса розбавили вином намовлений знахаркою настій із трав, запросили Петра в гості. І коли гуляка зовсім набрався за столом — підсунули йому тихенько, — на, запий «кампотом». А потім швиденько на Вітькиного «бобіка» — і на Синдикат.
Самим було ой як страшно: опівніч, мертве кладовище і ще й три рази навколо батькової могили треба обійти. А Петро ледве ноги волочить, тягли попід руки.
Що ви думаєте — помогло! Блудник присмирів, узявся за хазяйство. Молодший, Антон допоміг йому з грошима на нову хату — зараз роботи непочатий край! А щоб закріпити успіх, Тетяна з Валею ще й вимазали дьогтем ворота — ну, тієї ветеринарші. Хай люди знають!
Третього — Антона — не вберегла. Поки збиралася в далеку дорогу — сам навідався зі свого Києва. Відчиняються двері до хати — стоїть з якоюсь ловкою жіночкою. І така ж красіва, волосся — як у Валі, золотаво-русе! Оце, каже, мамо, Ахвро-діта… Так-то воно так, але ж що покійний Омелян казав: «Перша жінка — від Бога, друга — від людей, а третя — від чорта!». Щоправда, Тетяна й сама в Омеляна третя, оце як у Антона, ця, як її…
Та ще й городська — он вся ухожена, накрашена, нігті — півметра. Як з такими пазуряками полоти в городі чи корову доїти? Та бач — молодша від сина майже на двадцять. Може, ще одну онучку діждуся?
Чуло її серце — не пара, краще б до другої, Іринки вернувся. Та хоча й «від людей», а красива, бойова, культурна жіночка, мати її онучки. Приїде було з города, перво-наперво все почистить-перемиє своїми хімікатами, а потім… щось таке наквецяє! Кабачка, якого тільки свині їдять, на ско ворідку! Каже, їжте, мамо, дуже пользітєльно для здоров’я… Пробували з Валею — гімно, не вкусно!
А так — хороша жіночка, хоч до рани прикладай!..
Що тут тепер зарадиш — коли вони не слухають, кожне сходить з розуму по-своєму…
На третій день до океану пробилися перші вантажівки з гуманітарною допомогою. Вони довго кружляли колишніми вуличками замуленого містечка, боячись зупинитися і бути поглинутими юрбою зголоднілих людей. Місцеві жителі, як мурашки, обліплювали кожен суховантаж, і за мить від нього залишалися одні кріплення та заморські етикетки «Не кантувати!».
Країна із залишками азійсько-совєтського соціалізму — ради не могли дати навіть монахи.
Особливим попитом користувалися солдатські повстяні ковдри й армійські консерви-пайки. Води, рису б хоч трішки, навіть без карі… Так пече, градусів 40 у тіні…
Нарешті вернувся — захеканий, проте щасливий Соломон. В одній руці балон ізраїльської очищеної води, на голові — трипудовий мішок гречки.
Під пахвою — упаковки італійської спагеті, іспанської олії, американського шоколаду і… жіночих прокладок «Олвейс». Старе, кістляве, руки — ноги — як мотузки, а допер!
— Тепер живемо! — Мартін гречно подякував за турботу англійською і ледве не звалився під тягарем підхопленого лантуха.
Кепські справи. Німець ніяк не міг очухатися після трагічного океанського сніданку. Як і Антон, валявся на розкладачці. Під вечір виходив, ніби відповідь на загадку Сфінкса, на «трьох» (з паличкою) до своїх коханих орхідей і гіацинтів, що чудом уціліли під ґанком. Поряд в оточенні кокосових пальм з гірляндами зелено-жовтих горіхів підпирали небо евкаліптові велетні, що кишіли усіляким різнокольоровим птаством. За ними, у джунглях, виросло таке ж гамірливе наметове містечко, де знайшли тимчасовий притулок тисячі постраждалих. Старі, малі, дорослі, батьки й матері без дітей, удівці й удовиці. Тіла іноземців швиденько вивезли військові, а своїх поховали по-різному. Індусів, для кого знайшлися дрова — спалили, щоб саме так, через вогонь «відкрити найкоротшу дорогу до іншого стану». Буддистів — зарили у братсько-сестринську могилу. Цим не важливо, як і де схоронитися, важливо не народитися для страждань…
Боялися епідемії. Тропіки — чого тут, виявляється, тільки немає! Черевний тиф, холера, лептоспироз, гепатит А, малярія, лихоманка денге, стовбняк, кишкові інфекції — ротавірусна діарея, сальмонельоз…
Мобільні телефони — в океані, акумулятор приймача сів, електрики — катма, і вони розмовляли годинами, стійко захищаючись від комарів і москітів. Говорив Мартін, Антон за журналістською звичкою більше слухав.
Німець спішив виговоритися.
— То ти, Ентоні, родом з півдня України! — аж захлинався від нетерплячки професор. — Майн ґот — ми ж земляки! Мої батьки, з діда-прадіда — німецькі колоністи з хутора Фрідріхсталь, що поблизу Гуляй-Поля!
Антон якось не здивувався. Тиждень тому, прямо в океані (криво в океані!) він абсолютно випадково познайомився з ще більш «неймовірнимочевидним» — миловидною, трохи огрядною панею Маргаритою (наших видно здалеку й одразу — хоч трісни!). Щоправда, спочатку «русо-туристка» назвалася «масквичкой», а вже потім виявилося: з Новомиргорода, сусіднього районного містечка — кілометрів зо три городами й полями від його рідного радгоспу.
Гуляй-Поле — далеченько, за кількасот кілометрів, аж у запорізьких степах. Та хіба має це значення — за дев’ять тисяч кілометрів від рідного радгоспу! Фрайнбург-Фрідріхсталь-Комсомол — земляки!
— Наприкінці громадянської війни наше сімейство вимушено покинуло свій фільварок, — педантично перебирав події схвильований Мартін. — Услід за залишками німецьких військ, кинутих кайзером напризволяще, чудом утекли аж до вільного міста Данціга. Мама розказувала: більшовики навалились — таке почалося! Продзагони, примусове вилучення хліба, коней, майна, примара голоду, розбій, бандитизм. Батька з дідом… роз стріляли за чоботи!
А потім… А потім я вернувся на батьківщину в 1942-му, але вже молодим солдатиком, військовим перекладачем вер махту. Воював недовго: восени наступного року — полон, і потяглися каторжні дні в дарницькому концтаборі під Києвом. Триклята війна…
Влітку нас, десяток калічених, обідраних, голодних «фриців», чомусь перекинули у глибинку, на сільськогосподарські роботи. Виганяють з товарняка на залізничній станції, прямо в полі: тиша, сонце, пшениці стоять, ось-ось жнива, — ніби на планеті й не працював молох вселенської м’ясорубки. І я побачив її…
Мартін поперхнувся на півслові й усім тілом зайшовся сухим глибинним кашлем. Антон хутко подав бідоласі надрізаний кокос із теплим «помийним» соком і чомусь приготувався до ще однієї «реанімації». Ледве відпустило… Та професор, схоже, ніби забув, про що він хотів щойно так гаряче розказати. Тіло неприродно обм’якло, втомлені, набряклі очі, зволожені від змагань з кашлем, знову втупилися в кінцівки босих ніг — ніби там і далі показували якийсь заворожливий кіносюжет.