Про що вони там шепчуться? «Уражені легені, увесь мозок, кров…»? Звідки такий діагноз — нічого ж толком не досліджували?! Це звичайна інтоксикація чи алергія — Мартін астматик! Чи він щось не так зрозумів, — клята англійська…
В оточенні декількох охоронців простір хатинки раптово заповнив якийсь здоровезний, поєвропейськи офіційно одягнутий чолов’яга зросту під стелю. Щось дуже схожий (Антон відразу зафіксував) на Гельмута Коля, колишнього канцлера Німеччини. Звідки?
— З небес, з небес, — звів очі до стелі відомий німецький політик часів горбачовської перебудови. — Мартіне, друже, радий тебе бачити живим і… Що сталося, солдате, що ти тут такого наковтався.
Вони обнялися, про щось швидко заговорили німецькою. Совок Антон знав її ще гірше, ніж англійську. Проте все-таки вичавив з себе декілька «Bitte!», коли колишній канцлер гаряче потис йому руку. Мабуть, Мартін розказав йому про свій вранішній сніданок з беконом і Цунамі на десерт.
Ще з декількох обривків зрозумілих фраз відчув, що Коль також зустрічав Різдво в теплих краях, заодно тут і підліковувався. Готель «Парагон», у якому він зупинився із сім’єю, розташований кілометрів за 200 звідси, на південно-східному березі острова. Там, де руйнівна сила Хвилі виявилася ще більшою.
— Було щось схоже на східний фронт, де ми з тобою, Мартіне, воювали, — сказав Коль і взявся допомагати професорові підвестися з розкладачки. Пора на Велику землю.
— Ентоні, а ти чого не збираєшся? — Мартін ледве переставляв ноги. — Гельмут доставить нас хоч на край світу! Сподобалося на острові — ану, мерщій! Костуряки в руки і вперед! До речі…
Старий дістав з рюкзака записник, «погрів» його в руках і вручив Антону.
— Можливо, знайдеш там про те, що я не встиг і не зміг…
— Мартіне, ти ж пізнав…
— Принаймні, я намагався це робити. Бо як сказав один великий буддист, мій друг Раджніш, якщо тобі поталанить пізнати сенс твого життя навіть за декілька миттєвостей до смерті, значить ти не змарнував свого життя…
Гвинтокрил ВМС Німеччини нісся над понівеченим островом на захід, до переповненого біженцями аеропорту. Помічник колишнього канцлера вже в повітрі узгодив усі формальності, і через три години «русо-туристо» з полегшенням брав на своїх трьох трап попутного еменесівського «Ил-86».
Прощай, острове місячного каменю, прощай, волоцюго Мартіне!
З щоденника професора Лютера Загублений у горах буддистський храм. У закутку храмового подвір’я — розкішний чорний «Мерседес» випуску кінця 30-х років минулого століття. Подарунок таємної місії Гітлера — нарешті я знайшов його, вони тут були!
Чому саме тут працювала секретна група жреців Третього рейху? Чому саме після цього у фашистських концтаборах почалися таємні експе рименти над жінками, їх статевою системою і чакрами, а потім — масова стерилізація полонянок?
Невже має рацію професор Кернкофф: Гітлер намагався віднайти своєрідну жіночу Шамбалу, розгадати механізми сексуальної енергії жінки як містичного каналу Абсолютної енергії. Шукали алгоритми доступу до джерела вічного життя, колосальної вищої сили, — заради самопосилення, створення такої собі енергетичної психотропної зброї? Намагалися відкрити таємницю реінкарнації душі чи боялися Жінки як носія невідомого містичного начала?
Неймовірно: буддиський храм, монахи-аскети й символ еротичного поклоніння пізнього Відродження чи, ба, відвертого лібертінажа-маньєризму!
Велична, на повний зріст скульптура оголеної жінки з розкішними, ніби силіконовими грудьми, потужними антенами-сосками й усіма іншими принадами прекрасного тіла, довершеного майстром. Досконало відполірований вулканічний камінь, темна зона піхви, така собі Чорна Діра, що, здавалося (я це відчував!), поглинала всю навколишню енергію…
У Книзі буття (якщо вірити автентичності тексту) Бог під страхом смерті забороняв Адамові куштувати спокусливі плоди з Дерева пізнання.
Хіба не можна було бодай натяком дати знак — чому? Чому є злом, наприклад, усвідомлені, «скуштовані» бажання, пристрасті, чому ці яскраві спалахи підсвідомості такі небезпечні для розширення свідомості, духовного пізнання таємниць людської душі? Як пізнати світ і самого себе без земної любові до жінки, шаленого кохання, еросу?
Чи секс моральний лише приблизно раз на рік, коли ним займаються, як тварини, винятково з репродуктивною метою (те, що підтримує офіційна церква)? А коли зливаються дві близькі енергії, серце із серцем, коли двоє розчиняються одне в одному, — просто так, у відчутті радості, щастя?
Бути здатним на безумовне кохання і бажання означає бути релігійним! Як там у тантриків: найди того, хто зайде разом з тобою до твого внутрішнього світу, тоді другий стає дверима до найвищої мети…
Чому ж тоді просвітління Будди сталося саме під Деревом пізнання — он воно, священний символ буддистів росте на території храму в індійському місті Бодхаї? Можливо, тому, що це відбулося… задовго до виникнення заборонного аскетичного християнства?
А що коли страшне табу, така безкомпромісна заборона спокуси — це, навпаки, привернення до спокуси, піднесення її статусу й жаданості! Мудрий закодований хід, знак Божий — прагніть, лише знайте ціну!
Заборонений плід — солодший, особливо цінний! Заборонений плід — ось дорога до Мене! Коректори раннього офіційного християнства перекрутили істину з точністю до навпаки? Бо будьяка дорога, навіть стежинка до Бога, має контролюватися, пролягати не прямо, а через церкву?
Виходить на кшалт шаманського: «Не можна займатися любов’ю під час сезону приготування пивних дріжджів: пиво зіпсується».
З Фройдом також збігається: нав’язлива добропристойність батьків дає поштовх більш ранньому розвиткові сексуальності в дітей…
Чим більше люди сприймають і діють на рівні слів, тим вразливіші вони для вербального навіювання, прищеплення і управління. Тому всі масові релігії застосовують нескінченну кількість словесних повторів і морально не схвалюють правосторонню, змінену, свідомість, забороняючи з різною мірою суворості музику, пісню, танець, розваги, пристрасті й, насамперед, ерос. Мораль, намагання розвинути лівопівкульну свідомість (те ж робить гіпноз) — це спроба назавжди закрити альтернативну дорогу до Бога. …Навіщо опублікували всупереч посмертній волі щоденники матері Терези!? Господи, невже і я повторюю той шлях, невже Ти відвертаєшся й від мене — так, як відвернувся від найбільш милосердної Жінки нашого часу? Наприкінці вона залишилася самотньою, покинутою, розчарованою, бо скільки не зверталася до Тебе — не почув…
Невже Ти справді одного разу й назавжди не завершив свою справу, зоставив недосконалу людину сам на сам із собою, вклавши до суми лише душу і повний набір незнайомих нам хірургічних інструментів для пізнання цього орендованого статку?
Боже Ісусе Христе, я також втрачаю Тебе…
Антон лежав горілиць на винесених з хати половицях у глибині старого саду й дивився на незвичне для міського жителя чорне небо. У малиннику хазяйновито метушилися тлусті їжаки. Від найменшого подиху вітру тихо падали перестиглі червиві сливи, гупали й котилися у спориш ранні антонівки. Під стріхою сарайчика пискляво вовтузилися у гнізді ластів’ята — другий за літо виводок.
Ще трохи — й усе остаточно замре в солодких снах про новий трудовий день.
У тьмяному світлі насупленого місяця біля воріт живоплоту промайнула якась тінь. Вона сторожко відчинила скрипучу хвіртку й, витягнувши вперед крила, примарливо направилась до його лігвища.
— Антоне, не лякайся, це я — Тамара, — прошепотіла з темряви нічна гостя. — Щойно приїхала до своїх, дай, думаю, зайду до сусіда…
Справді, вона — Тамарка-лускунчик, мила сусідська дівчинка, з якою колись ночами чистив чужі садки й лускав смачні черешневі кісточки. До кого ж це вона приїхала — кума Марія вмерла ще перед похоронами мами. Коли це було, а, бачиш, тягне — як і його до рідної хати. Матері, матері…
Антон напівлежачи запалив свічку й хотів було встати, та «мадам» перехопила:
— Ні-ні, відпочивай, я на хвилинку: побачу тебе — й усе…