Зрілі, ледь округлені подихом років форми, густе смолисте волосся, ті ж затуманені циганські очі з промінцями-бісиками. Модні джинси, грайливий топік з оголеним пупком і налитими пуп’янками ще не зовсім зів’ялих грудей. Дорогий мобільник на поясі, сучасний макіяж, уся в золотих ланцюжках. Оце так «охматдит»!
Антонові страшенно закортілося, щоб ця раптова зустріч з нічною зматернілою жінкою не була короткою. Коли підросли — як хотів її дівочого тіла в нічних хлопчачих полюціях! Дивно, але зараз це бажання не засмічувалося звичними в таких ситуаціях планами захвату аеродрому. Майже Тантра…
— Як поїхав до університету — я тобі листи писала, — заглянула в очі Тамара. — Отримував?
Чесно кажучи, з пам’ятю на такі дрібниці «сивої» давнини в Антона завжди було сутужно.
Проте він згадав: на першому курсі пошта справді приносила йому коротенькі листи зі зворушливими дівчачими сповідями в коханні. «Любила, люблю, мучусь, чекаю…». Ні імені, ні зворотної адреси. Щоправда, за штемпелем можна було визначити загалом з якого краю, але ж загризли сесії, затягло студентське життя.
— Даруй, але мені навіть на думку не спадало, що це міг бути мій малий Лускунчик, — з якоюсь вдячністю і теплотою зізнався Антон. — Ти ж знаєш — у нас тоді були дивні правила: зі своїми дівчатами не водитися, своїх не чіпати. Тільки під вінець: своє, та й що люди скажуть! Берегли вас — на відміну від білоруських полонянок! Одначе, ви, красуні, любилися чи виходили заміж тільки за чужаків. Хоча б із сусіднього села, краще — з «города». Аби не своє…
— А я так і не знайшла більше свого кохання, — видихнула-вистрелила Тамара й уже веселіше додала. — Мати казали — пороблено.
— Усі кажуть: «пороблено», — а хто ж це конкретно робить? Назвіть, так би мовити, Автора Зла. Це що: сидить десь у болотах така собі Баба Яга й навертає на добрих людей чорну силу?
— Доля така, дівоча, — продовжувала своє нічна гостя. — Та й люди в нас різні. Виростеш у тіні нелюбові, серед матюків, сварок, гною, занехаяних чоловіків, які невміло нашвидкуруч трахають усе, що рухається в спідниці, — калікою по життю за — лишаєшся. Батько зранку до вечора: дивись, такасяка, у подолі не принеси! Простих слів, на яких тримається світ, — кохання до жінки почали соромитися. Відро з помиями в руки, мішок із силосом на плечі й — уперед! От ми, молоді, й тікали світ за очі з цього місця куди завгодно… Усе дивуюся, як це в радгоспі не було Повій, таких собі Жрицьмесників чоловічому началу…
— Ну, заміжні жінки, погодься, вже спуску не давали, сповна надолужували своє! А виконати функцію «месниці» — скочити в гречку, коли свій не справляється, — свята справа! Аби люди не знали. Може тому й «ввижалося»: сексу в нас немає, ви, жінки, лишні на цьому радгоспному святі життя, — іронічно опустив планку бесіди Антон, дивуючись співзвучності настроїв Тамари.
Коли і як вона до цього дійшла? Чим займається ця зневірена у визначеності, самотня, проте явно не зламана жінка, його колишній Лускунчик?
— Ну, от і все, Антоне, тобі завтра в дорогу, — раптово піднялася Тамара. — Значить, листи мої ти отримав…
Вона сказала так, ніби це відбулося вчора.
Господи, чому ж так разюче відрізняється вся природа, усе воїнство, що сотворив Ти в перші дні на небі й на землі, від основного Твоєго труда за образом Твоїм — долі української Радгоспної Жінки? Війни, голодомори, полони, допри, похорони. Соціальні експерименти жреців. Втрати, страх, тривога. Матюки. «А курва, а блядь, а матьперемать!».
Звідки воно взялося, оте матюкливе Слово, у здавалось би незлобивих хліборобських степах?
Принесли зайди чи, як каже начитаний дід Німенко, «сталося за Хвройдом». Таке собі «вивільнення бажань», підсвідомий протест проти утиску, насилля чужого аскетичного, «антиперелюбного»?
Грішу, грішу…
Власне, за радгоспними мірками й син дівчини-сироти та вітчима, старого есея-теслі, стельмаха, сокирника, що зглянувся над покриткою, — байстрюк! Не ображайся на ці Слова — «байстрюк», «покритка», ну, отака тут соковита енергетична «солов’їна» мова. До речі, яку Ти послав, разом з приниженням. Навіщо? Навіщо посилював їх земну нікчемність, похідність, прабатьківський гріх? Чи, навпаки, бив на сполох? Щоб через страждання привернути до прозріння, істинного саморозуміння єства жінки-матері? Що це: Божий присуд на безвихідь чи вказівка на всесильність і безмежність її вселенського Смислу? Такий собі ек сперимент з відточування генетичної майстерності виживання роду людського, який вона вимушена продовжувати. Пригодиться в тому, Великому Світі, де занечищеній душі радгоспної жінки уготована довга дорога через темряву до Світла?
Не Боже це діло діяти з певною прагматичною метою, дорікати недосконалістю. Не Боже це діло напучувати церковників до тотального знищення жіночого божества, інших богів і вірувань, фанатичної агітації і пропаганди за самого себе, єдиного. Чого добились? «Ще гіршими стали…». І знаєш, чому Твоя ідол-ікона — зображення розпатланого чоловіка — висіла в покутті сільської хати?
Боюсь розчарувати твоїх ревни телів-жреців: скоріш задля порядку, мовляв, треба — «пожалуста».
Очі бачили одне, душа відчувала інше: своє розуміння легального зв’язку з Вищою Небесною Силою, вічним Вогнем Добра, Краси, Любові, Життя. Бо духовні закони жили тут у серці, генетичній пам’яті. Вони не знали священні писання, церковні обряди, майже не ходили до церкви (інстинкт самозбереження та й куди ходити, у райцентрі — катма). Проте берегли душу в чистоті — земними добротою, спочуттям, милосердям, продовжували людський рід, прикрашали землю, працювали на ній до сьомого поту. Жили тими законами, що й предки, природа, у якій Ти розлився, втілився, — а тому, мабуть, за правильними законами. «Моральна підзвітність самому собі…», — був Ти в хаті чи ні. Генетичний код, матриця, — розумієш, Христе-Боже?
А могли ж кинути того «неправедного» плуга, поголовно податися в ченці, схимники, приєднатися з торбами до твоїх любимих і немічних божих людей. Чи — як свого часу прокуратор Понтій Пілат, «умити руки»[2], ми, мовляв, не причетні до далеких єврейських розборок і візантійських інтриг…
У темряві зі старої яблуні, під якою розмістився холостяцький поміст Антона, зірвалося яблуко, і — свят-свят, зі всього маху влупило напівсонного волоцюгу прямо (криво!) в лоба. І це вже з кимось було… Тілом пробігла блискавиця нічного переляку, а потім якось ніби небеса «розверззглися». У просвітках листя яблуні затанцювали тонкі грайливі промінчики (чи то якісь відблиски від сусіднього вуличного ліхтаря?). Розбуджена ними зграйка сонних горобців, що ночували в густій кроні, гамірливо шугонула куди очі не ба — чать. «Жив-жив..».
— Ти хо-чеш ще каза-ти? — спитало зверхузбоку-знизу, звідки, — Антон уже й не торопав.
— Е-е…
— Го-вори… «Ой, про що ж це я недого-ворив!», почав гарячково збиратися з роз-Христаними думками столичний боян. «Господи, я ж розмовляв з ним, захищав радгоспну Жінку — і воно мені було треба!». Та далі — у голові закрутилося-завертілося, мов підключився до якогось інформаційного потоку, майже Цунамі. «Зараз я все скажу!».
— Чому я, ні — ми, ні — я-ми маємо нести хрест відповідальність за «політично-кон’юнктурний» вибір нащадка найнятих свого часу норманів-Рюриковичів!? — бурхливий потік бранця української журналістики зовсім «криво» змів останні залишки переляку. — Ти знаєш, про кого йдеться — царя Володимира, хрещеника глибоко язичницької Київської Руси-України! Хотів як краще, вийшло як завжди! Хотів шапку з діамантами й царгородську царівну в дружини — символів влади від чужого Бога — Христа, а отримав владу чужинських візантійських церковників. Хотів ще міцніше об’єднати князівства — по смерті потужна імперія смиренно віддала чужому богові душу. Бо що сказали чужинці: не протився злу, кидай свого косацького меча, досить танців і співів, ти раб, нікчема, молися, спокутуй свою гріховність і знай: якби наш Бог спитав з тебе за «повною програмою» — було б ще гірше… З вільних русичів до греків-ченців і далі… З храму природи до церкви скорботи. Бач, що з того насилля вийшло: духовна й… екологічна катастрофи!
— Мабуть, справа справді не в тому, правдива віра чи ні, а в тому, кому вона служить, — спіткнувшись об екологію, якось непевно спробував підвести риску напівсонний радгоспний волвх. — Може, вистачить?
2
«Умити руки» — за древнім іудейським звичаєм «показати, що ти не винен у крові». Саме так, омивши руки водою на площі перед народом, поступив римський прокуратор Понтій Пілат після розп’яття Христа (див. Євангеліє від св. Матвія), —