Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну «Анатомію художника»! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного — ха-ха!).
Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила — це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. «Катлєта по-кієвскі», «Газєта по-кієвскі» — це зрозуміло, а от… І ти дивись — як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду — спартанське «ні»!
Кому ліньки, кому страшно, кому «пофіг», хто взагалі не може «врубатися». Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля — основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті «зірвані греками» мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий — далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, — це ж клас!
— Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, — звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє. — А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?
Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку — і на стіл.
— Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?
— Фінанси беру на себе, — Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю. — Потрібна чи не потрібна церква — ось у чому питання.
— Хто його знає, — непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах — почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде — московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?
— У райцентрі яка, тобто чия?
— Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, — немає, — зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників). — Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, — отуди й їздимо — коли треба похрестити дитину.
— Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування? — перепитав Антон.
— Видать, поближче до Москви, — почесав потилицю кум. — Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…
— Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі? — цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій. — Прихід — із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…
Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш — ніби самогонки в рота набрав?
— Капець рідненькій-біленькій, — «народний художник» сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл. — Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?
— Ти ж казав: ніби він є — Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!
— А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?
— Бусурмани — менше треба пити, — по-дружньому приструнив Толік. — Он, в іудеїв чи мусульман з буддистами узагалі немає ніякого божого лика — і нічого! Навпаки, намальований бог, ікона, як вони вважають, — це ідол, примітивне ідоловірство, позаяк, справді, хто його знає — який Він?
Ну, а щодо символу — ми сліпі і дрімучі споконвіку живемо з ним, тризубом-трисутністю світів — предків, живих і богів…
— Толік, тпр-р, приїхали, — компанія, схоже, геть утомилася від незвичної народно-теософської застільної дискусії. — А то ми, навпаки, ще більше заплутаємося. Бога треба шукати на тверезу голову…
— Чекайте, блін, а церкву будемо будувати чи ні? Це ж солідний проект: замовити документацію, усе погодити, плюс — матеріали, техніка, люди…
— Усе на тверезу голову — крапка!
Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже «правильний» сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний «Стриж-екстрім», колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся — дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і — коряжина піддалася, виринула на поверхню — ніби її звільнили від донної прив’язі.
Повільно перевернулася — хто це? На Антона дивився якийсь замулений лик древнього дідугана, видовбаного з масивної колоди. Не зітліла лише огіркоподібна, розколота повздовжньою тріщиною довбня дерев’яної голови з козацьким оселедцем і сріблястими (!) вусами (чи то зітліле жабуриння?).
— Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, — заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, — і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…
Антон наліг на котушку, та шнур не витримав — дзинь! Прощай ще один воблер! А куди ж подівся той чудернацький ідол-топляк? Що він говорив?
Перун — це про нього за чаркою згадували?
Язичницького Прабога стерли з пам’яті, а того топляка-дідугана — скинули у Дніпро? З порослої хрещатим барвінком долини — це що, з нинішнього київського Хрещатика? То ця назва немає ніякого стосунку до хрещення!.. «Матриця», і слово ж яке знає…
Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям…»[7] Додивитися сон не вдалося. Гримнув сухий грім бога Перуна — аж шибки на вікнах задрижали, за фіранкою в сусідній кімнаті сестри почулося тихе: «Прости, Господи!..». «А чого це я зібрався ставити нову хату в орендованому саду? У мене що, рідної батьківської садиби на хуторі немає!»… Грішне тіло з останнього поруху натягло ковдру і заснуло — чи то уві сні, чи наяву, зморене дорогою, застіллям з однокласниками і дивною рибалкою поблизу смт Українка.
Нічними небесними павутинками електронної пошти з далекого кінця світу до забутого Богом радгоспу летіла набрана латинкою куца вісточка його молодшої, Катрусі: «Tatku, ja lubliu tebe, ja lubliu uves svit i ludej, — ja umiju lubiti!».
Нарешті, і вона уміє любити! Відтепер — ще одна волоцюга — любові. Молодець — зафіксувала, а то все лишень співаємо, вічні усні кобзарі. А потім читаємо чужі Біблії!
Десь поряд у степах ніс почорнілі хвилі Дніпро. На березі самотинно стояла Поетеса й читала свою сумну поему-баладу:
Ріка тече. Історія мовчить… І сон — як самогон дзюрчить…
— Дідусю, а чому оці люди так не по-нашому одягнені, і дивись — усі чорні, носаті, з довгими бородами й волоссям? То по-якому над ними написано?
От, внучка-запитучка! Поряд — купа старшокласників, екскурсовод проводить майже урок високого й патріотичного, а воно, мале, наївне, збиває людей з пантелику.
— Давай, моя розумнице, відійдемо трохи убік… Із семирічною онукою Настею ще «не зовсім дід» Антон Омелянович Веремій збирався взагаліто на муніципальну льодову ковзанку. Днями відкрили прямо на Софіївській площі (наближаємося до Європи!), під древнім муром і чотириярусною дзвіницею собору Святої Премудрості БожоїОранти. Замість ковзанки, що гриміла музиками й дитячим вереском, опинилися тут, під понурим мозаїчним склепінням древнього храму — головної національної святині, колиски київського християнства, пам’ятки архітектури Х1 століття. І навернула — хто б міг подумати — непосидюща, жадібна до руху й розваг, але страшенно «відповідальна» онучка. Так і сказала: «Пішли, дідусю, краще до Софії — мені скоро до школи». А начитана ж — уся в діда! 46-літній Веремій ніколи не був усередині собору. Заходив було на внутрішнє подвір’я, а далі — то ремонт, то реконструкція, то «тільки для іноземців». Ганьба — роками вчитися, жити, працювати майже поряд, а не долучився…
Направду: велично, красиво, нарешті приведено в порядок (аж занадто) — і всьому цьому, чи хоча б фрагментам усього цього майже десяток століть! Скільки волочився світами — у всіх краях з тих часів щось-таки є, але ж переважно розвалини, мертве каміняччя. Тут — ніби історія відбулася учора. Знай наших!