До речі, про них — наших — красномовно говорила й розкішна мідна (а може й бронзово-золотава) табличка при самому вході до Собору.
Мовляв, такий-то і такий вітчизняний олігарх віддав на реконструкцію стільки-то і стільки. Деякі суми вражали — мільйони гривень. Якщо згадати Христове застереження про скромність і те, що скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж багатий попаде у рай, — на перший погляд, виглядало якось «не зовсім». Та — молодці, принаймні, спробували, поділилися з ближнім! «Що віддав — те твоє». А ти чого не віддав, чистоплюю?!
Настя на те не звернула уваги — саме захопилася квитками й турнікетами. А вже в соборі взялася за діда капітально.
— Розумієш, онучко, — почав здалеку «дідусь», — так сталося, що твоїм пра-пращурам довелося робити колись страшенно нелегкий вибір: зраджувати свою і приймати іншу, чужу віру (що він несе — дитині сім років!). Одягнені вони по-грецьки й по-єврейськи, а виглядають так тому, що… прибули з теплих країв. Пам’ятаєш, минулоріч ми відпочивали з тобою… в Шарм ель-Шейху, у Єгипті, — так там усі отакі, як ти кажеш: темношкірі, носаті, бородаті і з довгим волоссям… Синай, Червоне море, верблюди, бедуїни, сонце, пустеля — пам’ятаєш?
— Діду, в Єгипті ми бачили а-рабів, і вони зовсім не так виглядають!
— Насте, давай спочатку краще оглянемо собор, послухаємо екскурсовода — он, дивись, підійшов…
Екскурсовод, статечна балакуча молодиця, трохи втомлена і знервована розхлябаністю й неувагою юрби старшокласників, швиденько перескакувала від однієї «достопрімєчатєльності» до іншої. Інфрачервона цяточка пульта, як приціл сучасної снайперської гвинтівки, блискавично ковзала оригінальними й відреставрованими стінописами, смальтовими мозаїками, підбаневими сферами, медальйонами, арками, перескакувала із сюжетів на хорах до орнаментів стелі сходів, бігала центральним іконостасом і зупинялась на саркофазі Ярослава Мудрого.
— Едва переступив порог Софии, — пісно, проте добре поставленим голосом говорила вожата, — мы оказываемся в мире гармонии, где совершенство форм и волшебная красота цвета символизируют Рай и Премудрость, пребывающих в храме (о, добра новина меценатам — не помилились!). Обратите внимание — в зените центрального купола, в медальйоне с девятью разноцветными, словно радуга, кругами, — монументальный образ Христа Пантократора…
— Дідусю, — тихенько смикнула за рукав принишкла онучка. — А чому це доброго Ісусика обізвали панто… ну, як там? Він що — ведмедик?
— Це так по-грецьки, Настя, — хотів було швиденько відбитися Веремій.
— А чому я такого ніколи не чула? — вчепилася семилітня онучка.
— Підростеш — ще почуєш.
— А «панто…» — це від слів «пантофля» чи «пантоміма»?
Відступати було нікуди.
— Насте, скоріш від інших двох слів: «Пантеон», тобто — храм усім богам і «кратос» — влада, — видав розумниця-дід.
Онучка замовкла. Судячи з її впертого сопіння, доросла головоломка ніяк не піддавалася дитячій логіці. Антон Омелянович також спіткнувся — чи не дав бува маху? На співзвуччі випливли з пам’яті «панти», «понти», «прокуратор», «партократор»…
— Ой, Насте, вибач, певно, твоє «панто…» — це від слова «пан», себто, «най-най» — пан над панами, ну, ти розумієш! До речі, у древніх язичників саме великий бог Пан уособлював екстракорпоральну запліднюючу силу Сонця.
— Яку силу, діду?
— Ну, ту що дає життя усьому живому. От ти ходиш на танці в «Алісу», а, мабуть, не знаєш, що то й же Пан їх, танці, колись і придумав, — аби передати кругообіг небесних тіл…
— Ось чому Тетяна Анатоліївна називає нас «панночками». А як великий бог Пан зображався?
— Насте, боюся, що ні тобі, ні «панночкам» не сподобається: верхня частина — так як у Пантократора, тільки з рогами, а нижня — козлина. Але то було давніше…
Здається, виплутався.
— Могучий взлет крыльев, широко расставленные руки, — завчено заливалася далі жіночка, — в которых архангелы держат сферу с голгофским крестом, и знамя — лабарум с греческой надписью «свят, свят, свят»… «Не зовсім» дід скосив очі у бік онучки: ні, на цей раз пронесло…
— Ниже, в простенках, — цяточка снайперської гвинтівки опустилася до верхньої частини мозаїчної фігури апостола Павла, — апостол Павел: огромный лоб, задумчивый взгляд, внутреннее напряжение (професор Мартін би сказав: знає кіт, чиє сало з’їв!) вроде передают созерцание чего-то важного и недоступного физическому миру. Вверху, на четырех подкупольных арках — медальоны с изображением 10 из 40 севастийских мучеников… Мальчики, если вам не интересно — можете выйти! Остальные фрески севастийцев не сохранились. Их рассматривали как опору Церкви, на чьих костях и крови она созидалась…
— Діду, діду, — почулося знизу, — мені страшно…
— Кицю, сприймай то як казку — нічого страшного. Ти ж бачиш, як вони гарно вдягнені?
Ніби відчувши, що пора брати більш оптимістичну ноту, невгамовна провідниця заходилася навколо архангела Гавриїла з його благими вістями, також написаними грецькою. Антон подивувався: на Майдані крилатий грек, кумир Києва — чомусь у короткій спідничці, а тут — довге плаття і взагалі — й обличчям, і фігурою дуже схожий на струнку круглолицю жінку. Ой, здається, переплутав: у соборі іудейсько-грецький архангел Гавриїл, а на Майдані — іудейсько-грецький артистратиг (чи архангел?) Мисаїл. Здається, так…
Черга дійшла до «аристократичної зовнішності» мозаїчної фігури першосвященика Аарона — з киданом, у стихарі й фелоні. А коли «мадам» добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості — вже потягло до запитань діда. Саме так — із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!
Він на власні очі бачив кам’яні скульптури ще від V тисячоліття до нашої ери в експозиції археологічного музею! То хто ж «мудріший»: «зелена», чоловікоподібна грецька Оранта чи наша семитисячо літня Мати-Берегиня?
— Приимите, ядите, сие есть Тело Мое, за вас ломивое во оставление грехов, — на прохання одного зі старшокласників перекладала черговий напис грецькою поліглот-екскурсоводша. — Пейте из нее все, сие есть кровь Моя…, за вас и многих изливаемая во оставление греков,… извините, грехов. Вроде так…
— Насте, ти куди, — мале рушило до мармурової гробниці Ярослава, подарованого киянам (за словами того ж таки балакучого екскурсовода в джинсах) з панського плеча візантійських зайд.
Шість тонн — а доперли Домовину! Замість очікуваного киянами дозволу мати «свого» митрополита. Віками — одні намісники-греки. Не доросли!
— Дідусю, я більше не можу, пішли на ковзанку!
Боже, ще справді дитина налякається — вночі кричатиме. Ото отримаю на горіхи від старшої, Оленки!
За турнікетами собору вирувало звичайне людське життя. Біля продавця квітів смачно цілувалися молодята, — значно смачніше, ніж холодна парочка Марії й Єлизавети на бокових фресках сусіднього собору. Хтось сміявся, хтось — верещав, не втримавшись на льоду ковзанки. Настя також добряче гепнулася, та нічого, посміхнулась — і на лід. Щічки — кров з молоком, очі світяться енергією руху, медові уста бантиком… Скоро в школу.
Древній Київ — перлина в короні Візантійської імперії — грішно догулював шостий день від створення людського світу — святу суботу. «Бєсовєрно» перепльовуючи навіть композицію світської Кафізми — палацу грецького іподрому на стіні південної башти собору. Там якісь колісниці, візан тійська знать зі схрещеними на грудях руками, сам імператор чужої македонської династії Василь ІІ із сановним євнухом у позі… повної покори. Колядник у тюрбані, що несе ритуальне блюдо — свинячу голову й окіст. Сумні ряджені готи чи то з візантійських, чи то римських сатурналій. «Страшний суд», «Потоп», «Втеча Лота з Содоми», «Відділення (чи розпарування?) овець від козлищ», «Різня дітей у Віфлеємі», «Отсікновєніє голови Іоана в Іудеї», — повний Апокаліпсис, Blооd, Sweаt and Tears.[8] Догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси, літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидот, парастас, ектенія, просфора… — мати рідна, невже ці мудрування заморських професійних жреців, церковна мертвячина є божою мовою українців? «Жінка — посудина гріха», «Жінка — знаряддя диявольської спокуси», «Чоловіки — усі до печер», — оце так пристрасні аборигени пустель і гір! Хай тобі грець…