Вода відійшла геть — ніби нічого й не було, а вони так і висіли вниз головою на застряглій у паркані милиці. Вивільнивши калічку, Антон відразу ж узявся за свого утопленика. Порожнина рота очищена, воду з легенів — через коліно, тепер удвох дихаємо, удвох запускаємо серце… Одна спроба, дві, три, сім — слава тобі, Господи! Вимазане грязюкою тіло чолов’яги пересмикнулося слабкою судорогою, горло зайшлося кашлем і блювотинням, на блідому обличчі проступила несмілива печаль життя…
Хемінгуей, мать твою нехай, — молодець!
— Ну, як же там люди і як вони живуть, сину?
Скликані сільським «телеграфом» — син Антон Омелянович приїхав! — бабусі-сусідки смачно гомоніли про своє за столом, накритим під розлогим горіхом поряд із літньою кухнею. Щойно Харитонівна вдруге обійшла гостей з бездонною макітрою. І полумиски знову переливали через край п’янким маковим молоком з теплими шматочками пухкого коржа. Треба ж, сьогодні ще й Маковея!
— А цитьте, кумо, — по-доброму приструнила глухувату балакучу сусідку беззуба тітка Дуська.
Вона першою почесно всілася по праву руку від гостя і увесь час відганяла від його миски мух. Чомусь саме від сьогодні ці, так і неприручені, але одвічні супутники селянина починають страшенно кусатися.
Ілля у воду насцяв, скоро — яблучний Спас, кінець літу…
— Та що розказувати, мамо… Люди як люди, тільки живуть на острові, в океані, темношкірі як ото сливи-угорки за хатою, — почав Веремій, дещо спантеличений шанобливою увагою старших. — Рис та карі — приправа така — ось і вся їжа. Ну, там банани, кокоси, вище в гори — наша кукурудза й патейта, вона ж картопля. Землі зовсім мало, людей — купа, бідність безпросвітна, проте живуть якось легко, радісно, духовно…
Антон на відчутті спіткнувся об прислівник, явно чужий для вуха засміченого матюками степового краю і радгоспної старості. Небеса обітовані… Далека, давно не тренована пам’ять, а з нею і найдорожче — спогади минулого розчинилися в пелені набутого склерозу, залишків внутрішніх заборон та боязні зурочити, порушити те, що вже не можна змінити. Ближня, безнадійна, — ледве жевріє, тримаючись на інтересі до дітей, своїх років та оперативних сільських новин. «Не встигли й оглянутися, а воно пора на Синдикат…». Смерті не бояться — сприймають її як відпочинок, великий довгий сон, — та й не має на то ради. До розмов про вічне та духовне старі не звикли — ніколи цим не переймалися та й ніколи було за рутинною роботою, хазяйством, дітьми. Ніколи не було коли…
Що нажили досвідом, що чули від інших, надумали-нагадали самі — природним шляхом склалося у прості прагматичні формули, зайві для нових товарно-грошових часів. Що сталося — немає про що довго балакати! Ну, що вони бачили — усе життя, вважай, тут, на Комсомолі безвиїзно товклися. Та й кому розказувати?
Нового — хіба що похорони.
— Хутір геть вимирає, — бідкалася мати. — Залишилося нас на совхозі душ двадцять, та й то — більше пенсіонери. Уже немає кому викопати яму та винести на цвинтар. Ото хіба що на поминках й робимо перекличку…
Вони, радгоспні жінки, не хотіли бути якимись інакшими, інакшими й не були. Не вимагали від цього земного світу, перемолоченого компартійними ціпами, більше ніж він їм дав. «У нас баба — не жінка». Голодовки, війну, Сталіна, «димократію» — пережили, чоловіків — поховали («Ото тільки й пожила після нього!»), на шиї в дітей не сидять (хати свої, город під боком!) — то й добре.
Душа болить за «непутящих дітей» та землю, занедбані чорноземи-годувальниці. Їх поля, здобрені потом, піснею-молитвою своєму споконвічному Храму природи, — не важливо, хто в «церкві» правив службу. Що ж то воно робиться, куди начальство дивиться?
Звідси, від своєї хати — ні кроку. Молодими були — усе за неї трималися, а перед Синдикатом — і поготів. Старість відчуває, що про неї насправді думає молодість: лишні, віджили своє, пора звільнити місце під сонцем, поступитися полем іншим ланковим. Стерти з тіла всі принади жіночості, випустити на волю болячки, встигнути забути, що таке бажання. Щоб уже ніколи ні в кого не викликати заздрощів. Немає бажань — немає зазіхань, немає страждань. Сухе дерево краще горить…
Антон не став ворушити той світ. Хай доживають у спокої, спогадах про свої «такі веселі» молоді роки, хай от так радісно святкують Маковея, язичницького бога Маку.
Цікаво, як сприйняли б метаморфозу ті семеро святих братів-мучеників Маккавеєвих, їх мати Соломонія та фанатичний учитель-зілот Єлезар із Єрусалима? Які саме в цей день 166 року ще до Різдва Христового страшною смертю й постали проти язичницьких ідолів. Нібито відстояли Закон Божий, віру у пришестя Спасителя? Іронія історії — за що боролися!?
Щоправда, одні джерела — штибу православного церковного календаря — стверджують: гнів нечестивого сирійського царя Антіоха Єпіфана викликали відмова ортодоксальної єврейської родини їсти всупереч вірі свинину, спротив намаганням чи то осквернити зоровавелевий храм Господень, чи то привернути іудеїв-протохристиян до поклоніння Зевсу Олімпійському, назвати імператора Риму богом (у маккавеєвих був свій єдиний утаємничений від Слова Бог: Саваот, він же Яхве, Га-Шем, Елокіт, йод-хе-вав-хе). З інших джерел випливало: родина полягла за «злочинні зв’язки» з репресованими родичами — царственим сімейством Маккавеєвих. Мовляв, саме в 166 році й саме вони необачно підняли першу національновизвольну революцію в Ізраїлі, от ні за що, ні про що й постраждали від «сталінського» режиму. Недаремно Іонафан Маккавей трохи пізніше нібито став першосвященником ієрусалимського храму…
Щоправда, ніде не гарантувалося, що учительзілот Єлизар був «саме тим Єлизаром». Бо «саме той» загинув разом з останніми героїчними захисниками-самогубцями фортеці Масада аж два століття потому, десь у 70 році вже нашої ери. І перша висадка римських легіонів у Палестині, виявляється, відбулася також пізніше — на ціле століття від революції Маккавеїв. Власне імперією з боголиким імператором Рим став лише у 27 році до нашої ери.
То як на селі: доки дійде чутка з однієї хати до іншої — святі іудеї-Маккавеї стають опіумним українським Маковеєм. А істина?! Як воно тоді, понад 2000 років тому, відбувалося насправді?
Який стосунок має фанатичне сімейство власне до Ісуса Христа і християнства? Чому тут, нібито у християнських українських степах так змиршавіли, вивітрилися, оязичнилися і ця історія, і багато іншого з того, що називають православною вірою?
Слово, слово… правослов’я… «Правь» — назва слов’янського язичницького світу богів… Виходить, християнське православ’я означає: «слава язичницькому світу богів»? А «коляда», тобто Новий рік за старим стилем, — знову від язичницького «коло-да», тобто «новий цикл, народження Сонця». «Не-коло» — свято святого Ніколи (Миколая), переддень католицького Різдва, що припадає на 24–25 грудня, період астрономічного рівносонцестояння, — народження Сонця. На цю ж дату дивним чином приходиться поява на світ усіх головних богів і містичних месій у багатьох інших дохристиянських релігіях, починаючи з древнього Єгипту, шумерів, ассірійців, персів, вавилонян…
Десь ще вичитав: того ж таки дня народився навіть Вакх, древньогрецький бог вина, розваг і, за деякими містеріями, — бог Сонця, з тіла якого створений Всесвіт. Пишуть, що він також творив великі чудеса, зокрема перетворював воду на вино, їхав на чолі тріумфальної ходи на віслюку, був приречений Титанами на смерть і воскрес із мертвих…
У нас, у них — старий стиль, новий… Невже і святі речі не оминули метаморфози грішного земного Слова? 46-річний Антон Омелянович Веремій, цілком прагматичний і успішний столичний газетяр, принагідно полюбляв політати от так, «уві сні й наяву». «Цвяхи» номера, тиражі, рекламне наповнення декількох видань медіа-холдингу, марнотні змагання за виживання… Та як не відмахувався — Воно час від часу дзижчало над вухом, мов настирлива муха. Правду кажуть: як не тримайся за «базис», — рано чи пізно все одно «надбудова» спитає… І що характерно: подібні «невиробничі питання» наздоганяли, зазвичай, тоді, коли залишав столицю. За роботою — комфортно, ніколи, та й у багатому Києві, заставленому банками, казино й церквами, існує бодай ілюзія ду шевного затишку. «Свята життя» — і ти на ньому ніби не лишній…