Кропивник на прізвисько Золотий
Гноми мали слушність.
Замок, неподалік якого приземлився Лунг, був похмурим, таємничим місцем і більш небезпечним для дракона, аніж для гірських гномів. Гноми взагалі цікавили господаря замку не більше, ніж мухи або павуки. Зате дракона він чекав уже сто п’ятдесят років.
Стіни замку давно розмило дощем, вежі зруйнувалися, сходи позаростали чортополохом і терном. Але це не турбувало того, хто тут жив. Панцир надійно захищав його від дощу, вітру та холоду. Кропивник на прізвисько Золотий, сидів глибоко під землею у вологому склепінчастому підвалі і сумував за тими прекрасними часами, коли крівля замку ще не мала дірок, а сам він виходив на полювання, ганяючись за єдиною дичиною, яка могла його потішити, — за драконами.
Панцир Кропивника і зараз сяяв, як щире золото. Кігті його були гостріші за уламки скла, зуби гострі, а сила — більша, аніж у будь-якої іншого живої істоти. Але він нудьгував. Нудьга мучила його. Вона доводила його до нестями, до сказу, до того, що він ставав кусючим, як дворовий собака на ланцюгу, і давно вже пожер більшість своїх слуг.
Поруч із ним залишався всього лише один слуга — крихітна, худа, як спиця, істота на прізвисько Мухоніжка. День за днем він полірував панцир Кропивнику, витирав порох із зубців його гребеня, чистив йому лискучі зуби і точив кігті. День за днем, із ранку до вечора, провадив він за цим заняттям, поки золотий дракон лежав у своєму занедбаному замку і чекав, щоб один із його численних шпигунів приніс нарешті довгоочікувану звістку — звістку про останніх драконів, на яких він міг би знову полювати.
Того ранку, коли Лунг мирно спав між камінням всього лише за дві гірські вершини звідси, до Кропивника вже з’явилося два шпигуни — один з його круків із півночі і блукаючий вогник із півдня. Але повідомити їм було по суті нічого. Абсолютно нічого. Вони доповідали про всілякі дурниці: там трапилось двійко тролів, тут дві-три феї, морська змія і гігантський птах — вони бачили усе що завгодно, але тільки не драконів. Жодного дракона. Тому Кропивник ізжер їх на сніданок, хоча знав, що від воронячого пір’я у нього заболить живіт, неодмінно і гидко заболить.
Він був у поганому гуморі, коли Мухоніжка зі своїми ганчірками і щітками низько схилився перед ним у поклоні. Манюнє створіння видерлось на величезний тулуб Кропивника і почало полірувати золоту луску, що вкривала тіло господаря з голови до кінчика хвоста.
— Обережно, гомункулусе безмозкий! — засичав на нього Кропивник. — Ой! Не наступай мені сьогодні на живіт, зрозумів? Чому ти мені не сказав, щоб я не їв цю мерзенну сірчану птицю?
— Ви б мене все одно не послухалися, повелителю, — озвався Мухоніжка і хлюпнув із зеленої пляшки у відро з водою трохи політури для панцира, яку гноми готували спеціально для його господаря. Без-неї луску неможливо було начистити до такого дзеркального блиску, щоб бачити у ній власне відображення.
— Вірно, — рикнув Кропивник.
Мухоніжка змочив ганчірку в розчині і взявся до роботи. Не встиг він начистити навіть три лусочки, як його господар зі стогоном повалився на бік. Відро Мухоніжки перекинулось і впало на підлогу.
— Завершуй! — гаркнув Кропивник. — Обійдемося сьогодні без полірування — у мене від нього ще більше живіт болить. Краще поточи-но мені кігті, ну, хутчіш!
Гірко зітхнувши, він здмухнув Мухоніжку зі спини. Той полетів сторч головою на стерте каміння брукованої долівки. Мовчки підвівшись, малюк дістав із-за пояса пилку і почав заточувати чорні кігті. Кропивник невдоволено спостерігав за його роботою.
— Давай-но розкажи що-небудь! — прогарчав він. — Розкажи мені про мої колишні подвиги.
— Знову одне й те саме, — тихо пробурмотів Мухоніжка.
— Що ти сказав? — гарикнув Кропивник.
— Нічого, мій пане, нічого, — поспішно відповів Мухоніжка. — Вже починаю, вибачте. Отже, одну хвильку. Як там воно було? Ага, ось так! — Малюк випростався. — Холодної, темної зимової ночі тисяча чотириста двадцять третього року…
— Тисяча чотириста двадцять четвертого! — знову гаркнув Кропивник. — Скільки разів тобі повторювати, мізки твої пташині? — Він розлючено махнув лапою убік чоловічка, але Мухоніжка спритно ухилився.
— Саме так, повелителю, холодної, темної місячної ночі тисяча чотириста двадцять четвертого року, — почав він знову, — великий алхімік Петрозій Беленіус створив найбільше диво з тих, що будь-коли бачив світ, могутню істоту…