— Саме так, сидить! — Сірчана шкурка знову зачавкала своїм грибом. — Тому нічого особливого тут немає. Це просто ельф, зрозумів? Вони люблять літати у місячному сяйві. Натомість коли на круку немає такого наїзника, тоді він підозрілий. Але навіть у цьому випадку їм не наздогнати дракона в небі — хіба що за допомогою чаклунства.
— Ельф? — Бен знову озирнувся, але крук і його вершник зникли, наче їх поглинула ніч. — Дивно, вони кудись полетіли, — пробурмотів Бен.
— Звичайно, полетіли. Вони, напевно, прямували на ці дурнуваті танці ельфів. Смакота! — Сірчана шкурка обтерла губи і кинула вниз гіркий недогризок гриба. — Чорний груздь — це справді смачно.
Бен ще не раз поглядав через плече протягом всього польоту, але фігурки, що летіла за ними верхи на чорному птаху жодного разу більш не бачив. Лунг мчав на південь швидше за вітер. Бен часто запитував Сірчану шкурку, що вона бачить внизу своїми пильними очима кобольда. Сам він міг розрізнити в темряві лише річки та озера, тому що в них відбивалося місячне сяйво. У такий спосіб вони разом спрямовували дракона, як радив щур-архіваріус, обминаючи великі людські поселення та інші небезпечні місця.
Коли почало розвиднюватися, вони зупинилися на відпочинок в оливковому гаю на грецькому узбережжі. Весь день вони проспали під тріскотіння цикад і вирушили в дорогу, коли вже зійшов місяць. Лунг повернув на південний схід, до узбережжя Сирії. Ніч була тепла, з-за моря дув гарячий південний вітер. Але ще до світанку погода різко змінилася.
Вітер, який весь час дув їм назустріч, посилювався. Лунг спробував від нього ухилитися. Він то підіймався дуже високо, то опускався нижче, але вітер був усюди. Дракону ставало все важче просуватися вперед. Хмари громадилися у них на шляху, наче гори. Гримів грім. Нічне небо прорізали блискавки.
— Ми відхиляємося від курсу, Лунгу! — крикнув Бен. — Вітер зносить тебе на південь!
— Я не можу з ним впоратися! — озвався дракон. Він як міг боровся з невидимим ворогом. Але вітер все ж тягнув його за собою, свистів у нього у вухах і відтісняв його вниз, до бурхливих хвиль.
Бен і Сірчана шкурка відчайдушно чіплялися за зубці його гребеня. На щастя, Сірчана шкурка прив’язала цього разу також і себе. Без ременів вони давно зісковзнули б зі спини Лунга і впали вниз. Дощ періщив по них із величезних чорних хмар. Зубці дракона незабаром стали такими слизькими, що триматися за них було неможливо, і Сірчана шкурка вчепилася в спину Бена. Під ними вирувало море. У хвилях щоразу виринали острови, але материка ніде не було видно.
— Здається, нас зносить до узбережжя Єгипту! — крикнув Бен. Сірчана шкурка вчепилася в нього ще міцніше.
— До узбережжя? — вигукнула вона. — Узбережжя — це чудово, все одно яке! Головне — не впасти у цей киплячий суп унизу!
Зійшло сонце — бліденьке сяйво, що ледь пробивалося крізь темні хмари. Лунг продовжував відчайдушно боротися. Буря весь час кидала його вниз, так близько до хвиль, що солона піна бризкала Бену і Сірчаній шкурці в обличчя.
— А чи є щось про погоду у твоїй розумній мапі? — запитала Сірчана шкурка Бена. З волосся хлопчика стікала вода, вуха боліли від завивання бурі. Він бачив, що Лунг все важче махає крилами.
— Узбережжя! — вигукнув він. — Узбережжя, до якого нас несе… — він струсив воду з вій, — там повно жовтих плям. Їх там хоч греблю гати!
Під ними на бурхливих хвилях підстрибував, наче поплавець, великий корабель. Раптом із туману виникла смужка землі.
— Земля! — закричав Бен. — Лунгу, там попереду земля! Ти дотягнеш туди?
Дракон напружив у боротьбі з вітром останні сили і потроху став наближатися до рятівного берега. Море під ним билося об низькі скелі. Пальми гнулися від вітру.
— Дотягли! — Сірчана шкурка вп’ялася кігтями в светр Бена. — Ми дотягли!
Бен побачив, як сонце сходить над клаптями хмаровинь. Небо стало прояснюватися. Буря слабшала, немов лягаючи спати з настанням дня.
Останній удар крилами — і дракон, залишивши море позаду, знеможено опустився на м’який пісок. Бен і Сірчана шкурка розплутали мокрі ремені і злізли з його спини. Лунг опустив голову в пісок і заплющив очі.
— Лунгу! — засичала йому у вухо Сірчана шкурка. — Лунгу, вставай! Нам треба знайти якийсь притулок! Тут скоро буде ясно, як на пагорбі у фей!
Бен стояв поруч із нею і тривожно озирався. Неподалік пальми облямовували русло висохлої річки, їхні гілки шуміли на вітру. Далі все довкола здіймалося вгору. Саме там, на узвишші, виднілися у світанкових сутінках піщані пагорби, уламки колон і стін і великий наметовий табір. Там, без сумніву, мешкали люди.