Бен розгорнув, як міг, мапу щура і поклав її на скелю, придавивши дрібними камінчиками, щоб просушити на сонці. Покінчивши із цим, він щодуху помчав назад за Сірчаною шкуркою. Дорогою він затирав сліди Лунга. Його власні, людські сліди навряд чи могли привернути увагу, але про всяк випадок він намагався ступати, де було можна, на камені і уламки стін, що повсюди стирчали з піску. Сонце стояло ще не дуже високо, але вже добряче припікало. Весь змоклий і захеканий Бен примчав до пересохлого русла. Тут під пальмами було прохолодніше. Бен став роззиратися.
Сірчаної шкурки ніде не було видно. Тоді він помчав схилом донизу, перетнув русло річки і побіг до того місця, де приземлився Лунг. Але Сірчаної шкурки так само там не було. Тільки відбиток драконового тіла досі залишався на березі. Його величезні лапи глибоко вкарбувалися в пісок, і слід від хвоста також був чітко видний. Чому Сірчана шкурка не замела усе це? Бен тривожно озирнувся. Де ж Сірчана шкурка?
Біля наметового табору сновигали люди. Під’їжджали і від’їжджали автомобілі. Серед руїн археологи розкопували гарячий пісок.
Бен пішов туди, де ніби з нізвідки виникали сліди Лунга. До цього місця Сірчана шкурка їх стерла. Бен присів навпочіпки, вдивляючись у пісок. Тут потопталися безліч ніг. Сліди лап Сірчаної шкурки були ледь помітні серед численних відбитків черевиків, які пройшли тут. Серце у Бена закалатало. Він випростався. Раптом помітив, що неподалік зупинялася машина. Відбитки черевиків вели до неї, а слідів Сірчаної шкурки більш ніде не було видно. Отже, все ясно.
— Вони її схопили, — прошепотів Бен. — Ці мерзотники її просто схопили, — сліди шин вели простісінько до наметового табору. Бен щодуху помчав туди.
У клітці
Коли Бен прокрався в табір, біля наметів майже нікого не було. Всі були в цей час біля руїн, розкопуючи під спекотливим сонцем стародавні стіни, засипані піском, і мріючи про запечатані гробниці, в яких покояться мумії. Бен заздрісно задивився на гурт чоловіків за наметами, на затягнутих канатами розкопах. До чого ж цікаво, мабуть, спускатися старезними сходами, з яких археологи зішкрібали пісок пустелі.
Шум збуджених голосів вивів Бена з задуми. Він обережно пішов на звук, прослизаючи вузькими проходами крізь намети, аж поки опинився раптом на майдані. Чоловіки у довгому розвіяному вбранні, а дехто в тюрбанах, з’юрмилися навколо чогось, що стояло посеред площі, у затінку великої фінікової пальми. Деякі з них сплескували руками, інші, здавалося, повністю позбулися дару мови. Бен пропхався крізь натовп, побачив нарешті те, що їх усіх так схвилювало. Під пальмою стояли клітки, великі і маленькі. В одних були кури, з іншої дивилася нещасними очима мавпа. А в найбільшій сиділа Сірчана шкурка. Вона повернулася спиною до людей, які витріщалися на неї, але Бен миттю її впізнав.
Люди навколо розмовляли один з одним різними мовами — англійською, французькою, але Бену все ж таки вдалося розтлумачити кілька слів.
— Я вважаю, що це — мутація мавпи, — говорив чолов’яга з товстим носом і подвійним підборіддям. — Без сумніву.
— А я все ж таки маю сумніви щодо цього, професоре Швертлінгу, — заперечив високий худий чоловік, що стояв поруч із Беном. Професор Швертлінг застогнав і звів очі до неба:
— Я вас прошу, Візенгрунде, не морочте мені голову цими вашими казковими істотами.
Професор Візенгрунд сумно посміхнувся.
— Дорогий колего, ваша здобич, — сказав він м’яко, — це кобольд. Плямистий лісовий кобольд, якщо бути точним. І це дуже дивно, оскільки цей вид зустрічається здебільшого на півночі Шотландії.
Бен здивовано витріщився на нього. Звідки він може знати? Сірчана шкурка, очевидно, теж прислухалася до розмови — Бен помітив, як вона нашорошила вуха. Але професор Швертлінг лише глузливо похитав головою.
— Чи не соромно вам весь час робити з себе блазня, Візенгрунде? — запитав він. — Ви ж учений, профеcop археології, доктор історичних наук, фахівець зі стародавніх мов і всяке таке інше. І при цьому не соромитеся говорити такі дурниці.
— Боюся, що це не я тут роблю з себе блазня, — відповів професор Візенгрунд. — Мавпа, скажіть, будь ласка! Ви коли-небудь бачили таку мавпу?
Сірчана шкурка з люттю повернулась до обох.
— Поганки! — Засичала вона. — Мухомори смердючі!
Професор Швертлінг злякано відсахнувся:
— Боже мій, що ще за дивні звуки?
— Він лається, хіба не чуєте? — Професор Візенгрунд посміхнувся. — Називає вас всілякими грибними назвиськами. На грибах він розуміється, не сумнівайтеся! Поганки, мухомори та інша погань. Здебільшого, мабуть, це гриби, що викликають нудоту — можливо, саме так ми діємо на нього. Ну хіба не огидна ця людська зарозумілість — ловити живих істот і замикати в клітці?