Знову пролунали голоси, сповнені радості надії.
– Рано чи пізно сюди припливе корабель. Можливо, навіть корабель мого тата. Отже, як бачите, рано чи пізно нас врятують.
Він замовк, висловивши свою думку. Від його слів усім полегшало. Він зразу всім сподобався, а тепер його вже й поважали. Хтось мимоволі заплескав у долоні, і враз над плитою загриміли оплески. Ральф зашарівся, озирнувся на німий захват Рохи, а з другого боку – на Джека, що самовдоволено всміхався і так само підкреслено плескав у долоні.
Ральф помахав рогом.
– Тихо! Стривайте! Послухайте!
Захоплений своїм успіхом, він провадив у тиші:
– І ще одне. Ми можемо допомогти, щоб нас знайшли. Навіть якщо корабель підпливе до самого острова, нас можуть не помітити. Отже, треба, щоб на вершині гори клубочився дим. Треба розпалити вогонь.
– Вогонь! Розпалити вогонь!
Мить – і половина хлопців уже на ногах. Джек кричав між ними найголосніше, про ріг забули.
– Вперед! За мною!
Під пальмами загаласували, забігали. Ральф так само схопився, вимагаючи тиші, але його ніхто не слухав. В одну мить весь натовп колихнувся в глиб острова і побіг слідом за Джеком. Побігли навіть найменші, старанно продираючись між листям та поламаним гіллям. Коло Ральфа з рогом у руках залишився тільки Роха.
Той уже цілком віддихався.
– Як діти! – кинув зневажливо. – Чисто тобі зграя дітлахів!
Ральф із сумнівом глянув на нього і поклав ріг на стовбур.
– Пора ж вечеряти, – сказав Роха. – І чого їх понесло на ту гору?
Він з повагою гладив мушлю, раптом рука його завмерла, і він підвів погляд.
– Ральфе! Гей! Куди ти?
Ральф уже перелазив через першу смугу зітнутих дерев. Десь далеко попереду чувся тріск, хтось сміявся. Роха стежив за ним обурено.
– Чисто зграя дітлахів…
Він зітхнув, нахилився і зав’язав шнурки на черевиках. Галас натовпу завмер десь угорі. Тоді з мученицьким виразом, мов у батька, змушеного потурати бездумному запалові дітей, він підібрав ріг, повернувся до лісу і почав пробиратися між безладно поваленими деревами.
По той бік вершини, трохи нижче за неї, був укритий лісом уступ. Знову Ральф зробив той самий жест, ніби щось зачерпував.
– Там унизу скільки завгодно дров.
Джек кивнув і смикнув себе за нижню губу. Футів на сто нижче по стрімкому схилу гори починалась ділянка, наче створена для палива. Дерева, які гнала вгору волога спека, знаходили замало ґрунту для доброго росту, швидко падали й зігнивали, їх обсновували ліани, з-поміж яких п’ялися нові паростки.
Джек повернувся до хористів; ті стояли напоготові. Чорні шапочки позбивалися набакир, наче берети.
– Навалюй дров. За мною.
Знайшли щось схоже на стежку й потягли нагору сухе дерево. Навіть малюки, – вони теж вибралися нагору, – скочувалися назад, і ось уже всі, крім Рохи, при ділі. Переважна частина дерева геть зогнила, досить було доторкнутися до нього, як воно розсипалося градом порохна, стоног, гнилизни, та траплялися й здорові стовбури. Близнята Сем та Ерік перші знайшли потрібну колоду, але не могли дати їй ради, доки Ральф, Джек, Саймон, Роджер та Моріс не взялися за неї з усіх боків. Вони витягли мертве страховисько на скелю і повалили сторч на купу дров. Кожна група хлопців додавала свою частку, більшу чи меншу, і купа росла. За другим заходом Ральф опинився з Джеком коло одної дровиняки, і вони всміхнулись один одному, несучи спільний тягар. Іще раз на вітрі, серед галасу, під скісним сонячним промінням на вершині гори їх наче огорнули чари, дивовижне світло дружби, пригоду спільних радощів,
– Тяжкувате.
Джек усміхнувся на відповідь.
– Тільки не для нас двох.
Разом, тужачись і спотикаючись, вони виволокли свій тягар на кручу. Разом проспівали – один-два-три! – і жбурнули колоду на велетенську купу. Тоді відступили, переможно засміялися, і Ральфові тут-таки довелося стати на голову. Внизу хлопці ще морочилися над дровами, хоч деякі малюки вже охололи до цього діла і почали обстежувати новий ліс у пошуках плодів. Тож близнюки – несподівана завбачливість! – вийшли нагору з оберемками листя і вивалили його на купу. Один по одному, відчуваючи, що купа готова, хлопчики переставали спускатися вниз по нові дрова і зупинялися поміж рожевих розкиданих брил. Їхній віддих вирівнявся, піт висох.
Коли всі діти зійшлися, Ральф і Джек перезирнулися. У кожного в душі наростала думка, від якої палив сором, і вони не знали, з чого почати признання.
Ральф наважився перший, почервонівши, як мак.
– Ну, ти?
Він відкашлявся і вів далі:
– Ти запалиш вогонь?