Тепер уже всі слухали цю тираду.
– Ви хочете, щоб нас урятували, а самі не робите спочатку те, що треба робити спочатку, і не поводитесь як треба!
Він скинув окуляри і хотів був покласти ріг, але передумав, побачивши, як декілька старших хлопців простягли до нього руки. Він узяв мушлю під пахву і знову сів на камінь.
– Тоді ви прийшли сюди й розпалили вогнище, яке до нічого. А тепер підпалили цілий острів. Добре ми будемо виглядати, коли цілий острів згорить. Будемо їсти печені плоди та смажену свинину. І нема з чого сміятися! Обрали ватажком, а не даєте йому часу подумати. Тільки він щось скаже, кидаєтесь, як… як…
Він зупинився перевести подих, і вогонь загарчав на них.
– І це ще не все. А малюки? Діти? Хто за ними пильнує? Хто знає, скільки їх?
Ральф раптом ступив крок уперед.
– Я ж казав тобі. Я ж казав тобі скласти список!
– Як я міг, – закричав обурено Роха, – усе сам? Вони дві хвилини посидять, потім стрибнуть у море, потім кинуться до лісу, вони просто розбіглися врізнобіч. Як мені знати, хто з них хто?
Ральф облизав бліді губи.
– Отже, ти не знаєш, скільки нас тут має бути?
– Як я можу, коли малі розповзаються, наче комахи? Коли ви всі троє повернулись, тільки-но ти сказав робити вогнище, вони всі побігли, і я так і не…
– Досить! – урвав Ральф і вихопив ріг. – Не знаєш – так не знаєш.
– …тоді ти підійшов і вхопив мої окуляри…
Джек повернувся до нього.
– Та заткни пельку!
– …тоді малюки лазили отам унизу, де тепер вогонь. Як знати, може, вони ще й досі там?
Роха підвівся і показав на полум’я й дим. Між хлопцями знявся гамір і стих. Щось дивне робилося з Рохою, він ковтав повітря.
– Той малюк… – задихався Роха, – отой, з плямою на обличчі, я його не бачу. Де він?
Залягла смертельна тиша.
– Той, що говорив про зміїв. Він був там унизу…
Якесь дерево вибухнуло в огні, наче бомба. На мить плетиво ліан підскочило вгору, засудомилось і знов упало. Малюки заверещали:
– Змії! Змії! Подивіться, які змії!
На заході, всього за дюйм чи два над морем, висіло сонце. Та ніхто його не бачив. Знизу всі обличчя відсвічували червоним. Роха притулився до скелі, обхопив її обіруч.
– Малюк з плямою… на обличчі… де… він… зараз? Кажу вам, я його не бачу.
Хлопці перезиралися з острахом, з недовірою.
– Де він зараз?
Ральф знічено пробурмотів у відповідь:
– Може, він пішов назад, на… на…
Під ними на чужому, ворожому схилі гори гримотіли барабани.
Розділ третій
ХАТИНИ НА БЕРЕЗІ
Джек зігнувся вдвоє. Він нахилився, як спринтер на старті, майже торкаючись носом вологої землі. Стовбури дерев та ліани, що обвили їх, губилися в зелених сутінках за тридцять футів над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помітити лише натяк на слід – зламану гілку і невиразний відбиток краєчка ратиці. Він опустив голову і втупився в сліди, так наче міг примусити їх заговорити. Потім рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п’ять ярдів уперед і зупинився. Тут ліана зав’язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крізь петлю, свині відшліфували його щетиною.
Джек припав обличчям до землі за кілька дюймів від цього знаку, потім утупився поглядом у сутінь кущів, його рудий чуб неабияк відріс відтоді, як діти опинилися на острові, вигорів, голу спину засіяло безліччю темних веснянок, шкіра лупилася. В правій руці він волочив загострений кілок завдовжки футів з п’ять. Крім пошарпаних шортів з ремінцем, де висів ніж, одягу на ньому не було. Він заплющив очі, підвів голову і легко втяг розчервонілими ніздрями струмінь теплого повітря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, і ліс застигли в нерухомості.
Нарешті вів поволеньки випустив повітря і розплющив очі. Вони були яскраво-сині – ті очі, що у відчаї кресали блискавиці й здавалися майже безумними. Він облизав язиком сухі губи і знов утупився в мовчазний ліс. Тоді почав скрадатися вперед, час від часу обнюхуючи землю.
Лісова тиша давила ще дужче за спеку, в цю годину мовчали навіть жуки. Тільки коли Джек сам зігнав з немудрящого гнізда, складеного з патичків, барвисту пташку, тиша розкололася, задзвеніла відлунням різкого крику, який, здавалося, долинав з безодні століть. Навіть Джек здригнувся від цього крику, присвиснувши, втяг повітря і на мить з мисливця перетворився на зацьковану, мавпувату істоту, що ховається у плетиві листя. Потім згадалися сліди, невдача, і він знову заходився жадібно обнюхувати землю. Коло товстого дерева, сизий стовбур якого обріс блідими квіточками, заплющив очі і ще раз увібрав ніздрями тепле повітря; цього разу швидко перевів дух, навіть трохи зблід, потім кров знову шибнула в обличчя. Як тінь, прослизнув він у темряві під деревом і припав до землі, вивчаючи витоптаний ґрунт у себе під ногами.