Ось сонце зовсім покинуло галявину і зникло з неба. Морок поглинав ліс, затоплюючи просвіти між деревами, поки все стало тьмяним та химерним, наче морське дно. Свічі-пуп’янки обернулись у великі білі квіти, блискучі в колючому світлі перших зірок. Пахощі розлилися в повітрі й опанували острів.
Розділ четвертий
РОЗМАЛЬОВАНІ ОБЛИЧЧЯ І ДОВГЕ ВОЛОССЯ
Найперше вони звикли до ритму дня – від довгого лінивого ранку до швидких сутінків. Розкішним ранком з його ясним сонцем, тихим плюскотом моря, солодким повітрям їм добре гралося, і в наповненому житті надія не була потрібна, про неї забували. Близько полудня, коли потоки світла падали на землю сторч, яскраві барви ранку відцвітали до перламутрових та опалових, а спека – так ніби вишина додавала сили завислому над ними сонцю – падала, наче удар, від якого вони лише тікали в тінь і там лежали, бувало, навіть спали.
Дивні речі коїлися в полудень. Мерехтливе море піднімалося вгору, розшаровувалося на якісь шалені, несусвітні верстви, кораловий риф разом з кількома хирлявими пальмами, що приліпилися до його підвищень, плив у небо, тремтів, його розривало на шматки, він розпливався, мов дощові краплини на дроті, множився, наче відбиття у зустрічних дзеркалах. Часом земля здималась там, де її зовсім не було, і зараз же, як мильна бульбашка, зникала на очах у дітей. Роха по-вченому назвав усе це міражем, а що жоден з хлопчиків не міг доплисти до рифу через лаґуну, де їх підстерігали пожадливі зуби акул, то вони звикли до цих таємниць і не зважали на них, як не зважали на дивовижне пульсування зірок. У полудень небо поглинало ці видива, і сонце дивилося вниз, як люте око. Потім у надвечір’ї міражі опадали, сонце сідало, обрій робився рівним, голубим і чистим. Удруге наставала пора відносної прохолоди, хоч її затьмарювала загроза скорої ночі. Коли сонце заходило, темрява лилася на острів наче з вогнегасника, і незабаром у курені під далекими зорями заповзав страх.
А все ж північноєвропейський порядок денної роботи, ігор та їди заважав їм цілком пристосуватися до нового ритму. Малюк Персіваль удень заліз у курінь і просидів там дві доби, розмовляв сам із собою, співав, плакав, доки всі дійшли потішного висновку, що він схибнувся. Відтоді він змарнів, ходив нещасний, з червоними очима, мало грався і часто плакав.
До менших хлопчиків тепер прикладали загальну назву – “малюки”. Зменшення у зрості від Ральфа до найменшого йшло поступово, і хоч Саймона, Роберта й Моріса важко було відвести до якоїсь групи, визначити, хто великий, а хто “малюк”, не становило труднощів. Безперечні малюки, шестирічні, жили своїм, цілком певним, напруженим життям. Майже цілий день вони їли, збирали всі плоди, які тільки могли дістати, не дуже турбуючись, чи ті стиглі та смачні. Найменші вже звикли до різачки в животі та постійної бігунки. Вони невимовно боялися темряви і тулилися докупи, щоб заспокоїтися. Поза їдою та сном вони гралися, безцільно й нехитро, на білому піску коло яскравої води. Значно рідше, ніж можна б сподіватися, малята плакали за мамами, почорніли від засмаги і були страшенні замазури. Вони слухняно збігалися на заклик рога: одне те, що в нього сурмив Ральф, досить великий, щоб зв’язати їх зі світом дорослої влади, а другим подобалися збори, були для них забавою. А так вони рідко надокучали старшим, поглинуті пристрастями та переживаннями власної групи.
На обмілині річечки вони зводили піщані замки. Ці замки сягали фута заввишки, їх оздоблювали мушлі, зів’ялі квіти, цікаві камінчики. Замки оточувала ціла мережа кордонів, шляхів, мурів, залізничних колій, які можна було побачити, хіба нахилившись до самого берега. Малюки тут бавилися, якщо не з радістю, то принаймні надзвичайно зосереджено; часто один замок споруджували разом аж троє.
І тепер тут гралося троє – найбільшого звали Генрі. Він доводився якимось далеким родичем тому хлопчикові з плямою на обличчі, якого ніхто не бачив від великої пожежі; та Генрі ще був замалий, щоб надавати цьому якогось значення; коли б йому сказали, що той інший хлопчик полетів додому на літаку, він би повірив без метушні й сумніву.
Цього полудня Генрі став майже заводієм, адже решта двоє – Персіваль і Джоні – були найменші хлопчики на острові. Персіваль, сірий, наче мишка, мабуть, не здавався гарним навіть власній мамі; Джоні був міцний, білявий і від природи войовничий. Тепер заполонений грою, він слухняно виконував накази Генрі, і всі троє, повклякавши на піску, мирно бавилися.