– Роджере!
Під деревом ярдів за десять стояв Джек. Коли Роджер розплющив очі й побачив товариша, смагляве обличчя ще дужче потемніло, але Джек нічого не помітив. Він чекав, підкликаючи того нетерплячими кивками, і Роджер рушив уперед.
У гирлі річки лежав невеликий ставок, загачений піском, порослий білими лілеями та шпичаками очерету. Тут чекали Сем з Еріком, а також Біл. Джек заховався від сонця, став коло ставка навколішки і розкрив два великих листки. В одному була біла глина, в другому – червона. Збоку лежала вуглина, принесена від вогню.
Джек працював і пояснював Роджерові:
– Нюхом вони мене не чують. Мабуть, вони мене бачать. Щось рожеве під деревами.
Він розмазував глину.
– Якби дістати зеленої фарби!
Він повернувся до Роджера наполовину замальованим обличчям і розтлумачив здогад, що промайнув у товаришевому погляді.
– Для полювання. Як на війні. Розумієш, – маскування. Щоб скидатися на щось інше…
Аж зігнувся, так хотів пояснювати.
– …ну, як метелики на стовбурі.
Роджер зрозумів і похмуро кивнув. До Джека приступили близнюки і несміливо на щось скаржилися. Джек махнув рукою, мовляв, не заважайте.
– Цитьте.
Вуглиною він затирав прогалини на своєму обличчі між червоним і білим.
– Ні. Ви обидва підете зі мною.
Він невдоволено глянув на своє відбиття. Нахилився, зачерпнув дві жмені теплої води і змив весь цей бруд з обличчя. Знов з’явилися веснянки та руді брови.
Роджер мимоволі всміхнувся.
– Ну й дива.
А Джек обдумував нову машкару. Білим замазав одну щоку та навколо ока, потім натер червоним другу половину лиця, тоді навскоси черкнув вуглиною від правого вуха до лівої вилиці. Хотів у воді побачити своє відбиття, та від його дихання вода скаламутилась.
– Ерікісем. Ану, несіть мені кокос. Порожній.
Він клякнув, тримаючи в долонях шкаралупу з водою. Кругла сонячна латка впала йому на обличчя, і в глибині води щось запалахкотіло. Вражено дивився він, уже не на себе, а на страшного незнайомця. Вихлюпнув воду, схопився на ноги, збуджено зареготав.
Не у воді, а над його міцним тілом була маска, що привертала погляд і відштовхувала. Джек затанцював, його сміх переріс у кровожерне гарчання. Він пострибав до Біла, і маска стала ніби чимось від нього незалежним, за нею Джек ховався, звільнившись від сорому та людської самосвідомості. Червоно-біло-чорне обличчя майнуло в повітрі і ринуло на Біла. Біл засміявся, тоді раптом замовк і наосліп кинувся геть крізь пущі. Джек побіг до близнюків.
– Решті вишикуватися. Гайда.
– Але…
– …ми…
– Гайда! Я підкрадусь і ножем як…
Маска переконала.
Ральф виліз із ставка, перебіг берег і сів у холодку під пальмами. Відгорнув назад ясне волосся, налипле на чоло. Саймон лежав на воді й брикав ногами. Моріс учився пірнати. Роха, як сновида, блукав навколо, знічев’я підбирав з піску якісь предмети і відкидав геть. Приплив затопив невеличкі затоки в ущелинах скель, які завжди його так чарували, тож він тинявся і чекав, поки спаде вода. Та от помітив під пальмами Ральфа, підійшов і сів коло нього.
На Росі були якісь залишки шортів, його повне тіло стало золотаво-брунатним, а окуляри, як і раніше, зблискували, куди б він не глянув. Здається, у нього єдиного на острові не відростало волосся. В усіх інших патли стовбурчились копицями, тільки в Рохи волосся лежало жмутиками, так ніби на його голові належалося бути лисині, й це недосконале покриття мало скоро зійти, як пушок на ріжках оленяти.
– Я все думаю, – сказав він, – про годинник. Можна зробити сонячний годинник. Можна застромити в пісок палицю, а тоді…
Надто важко було пояснити всі математичні операції, з цим пов’язані. Він тільки помахав руками.
– І літак, і телевізор, – кисло продовжив Ральф, – і паровий двигун.
Роха похитав головою.
– Для цього треба багато заліза, – сказав він, – а ми не маємо заліза. Але палиця в нас є.
Ральф подивився на нього і мимоволі всміхнувся. Роха був зануда; його повнота, його дихавиця, його практичні ідеї дратували, та дрочити його, навіть мимоволі, завжди було так весело.
Роха помітив усмішку і сприйняв її як вираз приязності. Старші хлопці не змовляючись, дійшли думки, що Роха між ними чужак, не тільки через вимову, власне, це не мало значення, а через повноту, дихавицю, окуляри й цілковиту відразу до фізичної праці. Тепер, помітивши, що якісь його слова примусили Ральфа всміхнутися, він зрадів і спробував скористатися своєю перемогою.