Він заплутався у лабіринті думок, що вимальовувалися невиразно, йому бракувало слів їх виповісти. Зморщив лоба і спробував ще раз.
Ці збори мають бути не забавою, а ділом.
Ральф пішов швидше, одразу усвідомивши нагальність справи і те, що сонце сідає; легкий вітер, знявшись від швидкої ступи, війнув в обличчя. Цей вітер притис сіру сорочку до грудей, і він помітив – у цьому, новому настрої, коли все було зрозуміле, – що її складки задубіли, наче картон, стали неприємними на дотик; помітив так само, що вистріпані краї шортів боляче натирають ноги, залишаючи на тілі червоні плями. Здригнувшись з огиди, Ральф відкрив для себе бруд і розклад; збагнув, як набридло йому постійно змахувати з очей сплутані патли, нарешті, як набридло після заходу сонця з шелестом укладатися на спочинок у сухому листі. Від цих думок він пустився бігти.
На березі коло ставка групами стояли хлопці й чекали зборів. Вони мовчки дали йому дорогу, свідомі його похмурого настрою через невдачу з вогнищем.
Місце для зборів, де він зупинився, мало форму трикутника; трикутник був нерівний і зладнаний нашвидкуруч, як усе, що вони робили. В основі лежала колода, на якій мав сидіти сам Ральф; мертве дерево, надто велике для плити. Мабуть, воно не виросло тут, його принесло сюди під час одного з леґендарних тихоокеанських штормів. Пальмовий стовбур лежав рівнобіжно до берега, тож Ральф сидів обличчям до острова і здавався хлопцям тьмяним силуетом проти блискучої лаґуни. Сторони трикутника, основу якого творила велика колода, зовсім не були рівні. Праворуч лежала колода, відшліфована неспокійним човганням, але не така велика і не така зручна, як колода ватажка. Ліворуч – чотири невеликі колоди, одна з них, найдальша, до прикрості хистка. Сміх вибухав на кожних зборах, коли хтось, бувало, звільна відкидався назад, колода з’їжджала з місця і з півдесятка хлопчиків падало спинами на траву. І все ж, відзначив собі Ральф, ніхто не додумався – ні він сам, ні Джек, ні Роха – принести камінь і підперти її. Отже, доведеться й далі терпіти витівки колоди-гойдалки, бо… бо… І він знову загубився в каламуті думок.
Перед кожним стовбуром трава витерлася, а посередині трикутника росла висока й нетоптана. Далі, коло вершини, трава була густа – там ніхто не сідав. Довкола місця зборів сірі пальми, рівні чи похилі, здіймалися, підтримуючи низьку листяну покрівлю. Обабіч був берег, позаду – лаґуна, попереду – темрява острова.
Ральф повернувся обличчям до місця, де мав сидіти ватажок. Ніколи вони ще не проводили зборів так пізно. Тож-бо все виглядало інакше. Звичайно зсередини зелений дах освітлювався плетивом золотавих виблисків, а по обличчях гуляли перевернуті тіні; так буває, думав Ральф, коли тримаєш у руках електричний ліхтарик. А тепер сонце кидало скісні промені з одного боку, і тіні були там, де їм належало бути.
Він знову відчув дивний потяг до роздумів, такий чужий для нього. Якщо лице міняється від того, освітлювати його знизу чи згори, тоді що ж таке лице? Що таке весь світ?
Ральф нетерпляче поворухнувся. Лихо в тім – коли ти ватажок, ти маєш думати, ти маєш бути мудрим. Крім того, трапляються такі випадки, коли негайно треба щось вирішити. Для цього треба думати; думки цінна річ, від них є користь…
“Тільки я, – виснував Ральф, повернувшись обличчям до місця ватажка, – не вмію думати. Не те, що Роха”.
І ще раз за той вечір Ральфові довелось переглянути свої цінності. Роха вміє думати. Крок за кроком усе зважить у своїй макітрі, але який з Рохи ватажок? А все ж Роха, попри кумедне, безглузде тіло, має ще й голову. Ральф навчився непомильно оцінювати розум і розрізняв, хто вміє думати.
Сонце сліпило очі, нагадуючи, що час біжить, тож він зняв з дерева ріг і почав роздивлятися його поверхню. На повітрі вона вицвіла, кремове й рожеве побіліло, стало майже прозорим. Ральф відчував до рога якусь шанобу, наче й не сам виловив його з лаґуни. Він повернувся обличчям до зборів і приклав ріг до губів.
Хлопці чекали на це й одразу прибігли. Тих, хто знав, що корабель проминув острів, коли вогонь не горів, пригнічувала думка, що Ральф гнівається; інших, серед них і малюків, які нічого не знали, вражав загальний поважний настрій. Місце зборів заповнилося. Джек, Саймон, Моріс, більшість мисливців сіли праворуч від Ральфа, решта – ліворуч, на сонці. Роха підійшов і став поза трикутником. Це означало, що він хоче тільки слухати, а говорити не буде; так Роха прагнув показати свій осуд.