З’явився Роха, сів на скелястому уступі й заздро дивився на біло-зелене Ральфове тіло.
– Ти непогано плаваєш.
– Роха!
Роха скинув черевики й шкарпетки, акуратно склав їх на уступі й пальцем ноги торкнувся до води.
– Гаряча!
– А ти як думав?
– Я нічого не думав. Моя тітонька…
– Чхав я на твою тітоньку!
Ральф пірнув і з розплющеними очима поплив під водою; піщаний берег ставка вимальовувався наче пагорб. Він перевернувся на спину, затиснувши ніс, і на його обличчі затанцювало, замиготіло золоте світло. Роха рішуче почав скидати шорти. Ось він уже оголив своє товсте, бліде тіло. Навшпиньки зійшов піщаним берегом у ставок і сів у воду по шию, гордо всміхаючись до Ральфа.
– Не будеш плавати?
Роха похитав головою:
– Я не вмію. Мені забороняли. Моя дихавиця…
– Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!
Роха покірно стерпів і це.
– А ти от непогано плаваєш.
Ральф на спині підгріб до берега, набрав у рота води й випустив струмінь у повітря. Тоді задер підборіддя і сказав:
– Я плаваю з п’яти років. Мене навчив батько. Він служить командиром на флоті. Ось одержить відпустку, приїде і врятує нас. А хто твій батько?
Раптом Роха почервонів.
– Мій тато помер, – сказав швидко, – а мама…
Він скинув окуляри і марно шукав, чим би їх витерти.
– Я жив у тітоньки. Вона мала кондитерський магазин. У мене завжди було так багато цукерок. Скільки хочеш. Коли твій тато нас врятує?
– Як тільки зможе.
Роха випростався, стікаючи водою, і стояв голий, протираючи окуляри шкарпеткою. Тепер через ранкову спеку до них долинало тільки протягле ревіння хвиль, що розбивалися об рифи.
– Як він дізнається, що ми тут?
Ральф розплатався у воді. Сон огортав його, наче туманний міраж, перемагаючи яскраві барви лаґуни.
– Як він дізнається, що ми тут?
“А так, – подумав Ральф, – а так, а так”. Ревіння хвиль коло рифів відсунулося ще далі.
– Йому скажуть в аеропорті.
Роха похитав головою, зблиснув окулярами і подивився вниз на Ральфа.
– Не скажуть. Ти хіба не чув, що казав пілот? Про атомну бомбу? Всі загинули.
Ральф вибрався з води, став перед Рохою і замислився над цією новою напастю. Роха не вгавав:
– Це ж острів, правда?
– Я вилазив на скелю, – повільно мовив Ральф, – і гадаю, що це острів.
– Всі загинули, – правив Роха, – а ми на острові. Ніхто не знає, де ми. Твій тато не знає, ніхто не знає.
Губи його здригнулися, скельця окулярів затуманились.
– Ми тут можемо залишитися до смерті.
Від цих слів спека неначе виросла, набравши загрозливої ваги, лаґуна наступала на них сліпучим блиском.
– Піду по одежу, – промимрив Ральф, – отуди.
Побіг по піску, витримуючи натиск зловорожого сонця, перетнув ґранітову плиту, знайшов свій розкиданий одяг. Знов одягти сіру сорочку виявилося навдивовижу приємно. Тоді він виліз на гребінь плити і сів на вигідний стовбур у зеленому затінку. Туди ж приволікся Роха зі своїм одягом під пахвою. Обережно опустився лицем до лаґуни на повалений стовбур коло маленького уступу, по ньому застрибали мерехтливі зайчики. Він знову заговорив:
– Треба розшукати решту. Треба щось робити.
Ральф мовчав. Тут був кораловий острів. Заховавшись від сонця, легковажачи невтішними словами Рохи, він приємно замріявся. Роха наполягав:
– Скільки нас тут?
Ральф підійшов і став коло Рохи.
– Не знаю.
У спекотній імлі то тут, то там вітрець здіймав баранці на водяній гладіні. Часом, коли вітрець досягав Гранітової плити, пальмові крони перешіптувались і плями тьмяного сонячного світла ковзали по тілах хлопчиків або літали, наче яскраві пташки.
Роха поглянув на Ральфа. Всі тіні перевернулися на його обличчі; вгорі були зелені, а яскраві, з лаґуни, – внизу. Сонячна пляма повзала по чуприні.
– Треба щось робити.
Ральф дивився на нього й наче не помічав. Ось вона, уявна, ніколи не бачена країна, з’явилася навсправжки. Ральфові уста розпливлися в захопленій усмішці, а Роха, сприйнявши цю усмішку як знак визнання, засміявся з утіхи.
– Якщо це справді острів…
– Що то таке?
Ральф перестав усміхатися і показав рукою на лаґуну. В гущавині водоростей лежало щось кремово-біле.