– Ану, замовкни! Замовкни!
Та Персіваль Вімз Медісон на міг замовкнути. Прорвало потік, який неспроможна була спинити ніяка влада чи навіть фізична сила. Схлип за схлипом плач наростав і, здавалося, тримав хлопчика сторч, наче малий був нахромлений на нього.
– Замовкни! Замовкни!
Інші малюки теж не сиділи вже тихо. Вони згадали про власне горе, а може, захотіли розділити горе світове. І заплакали від співчуття, двоє майже так само голосно, як і Персіваль.
Врятував усе Моріс. Він вигукнув:
– Ану, дивіться на мене!
Він удав, ніби перекинувся. Потер крижі, сів на колоду-гойдалку так, щоб упасти в траву. З нього вийшов поганий клоун, але Персіваль та інші перестали плакати, шморгнули носами і засміялися. І от уже всі регочуть так безтямно, що заражають навіть старших.
Перший примусив почути себе Джек. Він не мав рога і порушив правила, та ніхто не помітив.
– Ну, а що ти скажеш про звіра?
З Персівалем коїлося щось дивне. Він позіхнув, заточився, так що Джек схопив його й затряс.
– Де живе звір?
Персіваль обвис у Джекових руках.
– Це дуже розумний звір, – насміхався Роха, – якщо може сховатися на острові.
– Джек скрізь обійшов…
– Де може жити звір?
– Хай мене поцілує в одне місце!
Персіваль щось пробурмотів, і збори знову засміялися. Ральф нахилився до нього.
– Що він каже?
Джек вислухав відповідь Персіваля і відпустив його.
Персіваль, звільнений, у втішному оточенні таких, як сам, істот, упав у високу траву і заснув.
Джек відкашлявся і недбало сповістив:
– Він сказав, що звір виходить з моря.
Всі усмішки завмерли. Ральф мимоволі відвернувся – чорна згорблена фігурка на тлі лаґуни. Всі подивилися в той самий бік; побачили широкі простори вод, високу морську далеч, синяву, що приховувала невідомість: вслухалися в зітхання й шепіт рифу.
Тоді Моріс сказав, та так голосно, аж усі підскочили:
– Мені розповідав тато, що люди ще не знають усіх тварин, які живуть у морі.
Знову зчинилася колотнеча. Ральф простяг Морісові лискучий ріг, і Моріс слухняно взяв його. Збори затихли.
– Я хотів сказати – Джек правду мовив, що ми боїмося, бо люди взагалі бояться. Він сказав, що на цьому острові водяться тільки свині, і я сподіваюся, що так воно і є, але він не знає точно, тобто не знає напевне, – Моріс набрав повітря, – мій тато каже, є такі істоти, ну, як їх, ну, вони ще плюються чорнилом… а, спрути… завдовжки вони мають сотні ярдів і можуть з’їсти цілого кита. – Він знову замовк і весело засміявся. – Звичайно, я не вірю в звіра. Як каже Роха, все в житті будується на науці, але ми ж не знаємо! Тобто не знаємо точно…
Хтось вигукнув:
– Спрут не може вийти з води.
– Може!
– Не може!
Вмить на плиті всі засперечалися, було видно, як жестикулюють тіні. Ральф сидів на місці, йому здавалося, ніби всі з’їхали з глузду. Страх, звірі, а коли доходить розмова до найважливішого – сиґнального вогню, тут нема такої згоди; а спробуй доводити – почнуть сперечатися, вигадають нові неприємні докази.
В темряві коло себе Ральф розрізнив білий ріг, вихопив його у Моріса й засурмив щодуху. Збори здригнулись і вмовкли. Поряд опинився Саймон, він поклав руки на ріг. Саймон відчував небезпечне бажання виступити; але говорити перед зборами було для нього мукою.
– Може, – з ваганням промовив він, – може, звір навіть є.
Збори вибухнули несамовитим лементом. Ральф аж підвівся з подиву.
– Ти що, Саймоне? Ти в це віриш?
– Не знаю, – відповів Саймон. Його серце так калатало, що він задихався. – Але…
Схопилася буря.
– Сідай!
– Стули писок!
– Заберіть у нього ріг!
– Геть його!
– Замовкни!
Тут вигукнув Ральф:
– Слухайте його! У нього ріг!
– Я хочу сказати… може, це ми самі.
– Ото псих!
Це вже не витерпів і забув за пристойність Роха. Саймон провадив:
– Може, ми самі трохи…
Саймонові бракувало слів, щоб назвати головну хворобу людства. Та раптом прийшло натхнення.
– Що на світі найбільше паскудство?
Запала тиша – ніхто нічого не розумів, у відповідь Джек кинув різке непристойне слово. Полегкість прийшла як судомна мить блаженства. Малюки, що вилізли на колоду-гойдалку, знову попадали, ще й з великою радістю. Мисливці верещали від захоплення.
Усі намагання Саймона пішли намарне; сміх боляче його вдарив, він беззахисно скулився і сів.