– Річ у тім, Рохо… Є вони, ці духи? Чи звірі?
– Звичайно, нема.
– Чому?
– Бо все тоді нінащо. Будинки, і вулиці, і телевізори… не було б нічого.
Танці й співи даленіли, доки не залишився самий ритм, без слів.
– А може, таки є? Ну тут, на острові? Може, вони підстерігають нас, стежать за нами?
Ральфа аж затіпало, він підсунувся до Рохи, і вони зіткнулися налякано.
– Перестань таке говорити! І так багато клопотів, Ральфе, я сам уже більше не витримаю. Якщо є духи…
– Не буду я більше ватажком. Ти тільки послухай їх.
– О, боронь Боже!
Роха схопив Ральфа за руку.
– Якщо Джек стане ватагом, буде тільки полювання і жодного вогню. Ми будемо тут, доки не вмремо.
Голос його перейшов майже у скімлення.
– Хто тут сидить?
– Це я. Саймон.
– Ну й компанія, – скривився Ральф. – Три сліпі миші. Ні, я відмовляюся.
– Якщо ти відмовишся, – прошепотів Роха перелякано, – що буде зі мною?
– Нічого.
– Він мене ненавидить. Не знаю, за що. Якби він міг зробити те, що йому хочеться… Тобі добре, тебе він поважає. Крім того… ти його й побити можеш.
– Ти й сам щойно добре з ним бився.
– У мене був ріг, – просто пояснив Роха. – Я мав право говорити.
У темряві ворухнувся Саймои.
– Будь і далі ватажком.
– А ти мовчи, Саймоне! Ти не міг сказати, що звіра нема?
– Я Джека боюся, – провадив Роха, – а тому я його вивчив. Коли ти когось боїшся, ти його ненавидиш, але весь час про нього тільки й Думаєш. Ти себе дуриш, що він цілком нормальний, а потім, коли знов його бачиш, це мов ядуха, ти задихаєшся. Я тобі дещо скажу. Він тебе так само ненавидить, Ральфе…
– Мене? Чому?
– Не знаю. Ти накричав на нього через вогонь, потім – ти ватажок, а він ні.
– Але він, він – сам Джек Мерідью!
– Я довго хворів і багато думав. Я знаю про людей. Я знаю про себе. І про нього знаю. Тобі він не може нічого зробити, та коли ти зійдеш з дороги, він зжене оскому на тому, хто буде другий. А це – я.
– Роха має рацію, Ральфе. Або ти, або Джек. Залишайся ватажком.
– Ми сидимо без діла, все йде шкереберть. Удома завжди були дорослі. Будь ласка, сер, будь ласка, міс, і на все є відповідь. Ах, якби!..
– Якби тут була моя тітонька!
– Якби мій тато… Ну, та що з того?
– Треба, щоб горів вогонь.
Танець закінчився, і мисливці верталися до куренів.
– Дорослі все знають, – сказав Роха. – Вони не бояться темряви. Вони б зібралися, випили чаю, все обговорили. І все стало б добре…
– Вони б не запалили цілий острів. Не погубили…
– Змайстрували б корабель…
Троє хлопців стояли в темряві, марно намагаючись описати велич дорослого життя.
– Вони б не сварилися…
– І не розбили б мені окулярів…
– І не балакали б про звіра…
– Якби вони надіслали нам хоч яку-небудь звістку, – в розпуці вигукнув Ральф. – Якби вони передали нам щось доросле… якийсь знак, чи що…
З темряви почулося протягле виття, вони похололи й притулилися один до одного. Далеке, нелюдське виття наростало, тоді обернулось у невиразне белькотіння. Персіваль Вімз Медісон з будинку священика в Гаркорті, Сент-Ентоні, лежав у високій траві й знову переживав події, від яких його неспроможна була врятувати навіть магія визудженої адреси.
Розділ шостий
ЗВІР З НЕБА
Уже зовсім стемніло, тільки зірки світили. Коли вони збагнули, звідки йшов той страхітливий крик, а Персіваль знову затих, Ральф і Саймон незграбно підняли його і понесли до куреня. Незважаючи на всі свої сміливі слова, Роха плентався тут-таки, і всі троє старших хлопців залізли в сусідній курінь. Довго не могли заснути, переверталися з боку на бік, шаруділи сухим листям, розглядали клапоть зоряного неба, що відбивався в отворі куреня, повернутого чолом до лаґуни. Часом з інших куренів долітав крик якогось малюка, а раз навіть хтось із старших заговорив у темряві. Потім і вони заснули.
Серп молодика зійшов над обрієм, такий вузький, що, навіть зависнувши над самою водою, не відкидав блискучої стежки; однак на небі з’явилися інші вогні, вони швидко пересувалися, блимали й згасали, та від битви, яка точилася на десятимильній висоті, до землі не доходив навіть найслабший тріск. Світ дорослих посилав їм свій знак, але всі діти саме спали, і його нікому було прочитати. Раптом щось вибухнуло яскравим спалахом – і вогненний серпанок спіраллю перекреслив небо; і знову темрява та зорі. Над островом з’явилася цятка – фігурка швидко падала під парашутом, падала, безладно обвиснувши всім тілом. На різних висотах мінливі вітри штовхали фігурку в усі боки. Потім на висоті трьох миль вітер вирівнявся, дугою поніс її по всьому небу, навскоси перетяг понад рифом та лаґуною до самої гори. Фігурка впала, скулилася в голубих квітах гірського схилу, але й на цій висоті повіяв легкий вітерець, парашут надувся, залопотів, потяг уперед. І фігурка, човгаючи ногами, майнула вгору, по схилу. Ярд за ярдом, порив за поривом вітер тяг фігурку по голубих квітах, по кругляках та червоному камінню, – доки не кинув безладною купою між гострими скелями на вершині. Тут поривами вітру сплутало й позачіплювало стропи парашута, й фігурка, підтримувана сплетом шнурів, сіла, схиливши голову в шоломі на коліна. Коли дув вітер, стропи туго напиналися, від цього груди випростовувалися, голова підводилась, і вдавалося, ніби людина заглядає за прискалок. Потім, коли вітер завмирав, стропи слабшали, тіло знову нахилялось уперед, опускало голову на коліна. Отак, поки зірки рухалися по небу, на вершині гори сиділа фігурка, кланялась, розгиналась і знову кланялась.