Десь за темним вигином світу невпинно працювали місяць та сонце; з поворотом могутньої тверді плівка води на планеті Земля злегка здіймалася з одного боку. Величезна хвиля припливу насунулася на острів ще далі, вода прибувала. Облямоване китицями цікавих блискучих істот, а саме посріблене світлом вічних сузір’їв, мертве тіло Саймона повільно попливло у відкрите море.
Розділ десятий
МУШЛЯ ТА ОКУЛЯРИ
Роха пильнував за постаттю, що наближалася до нього. Тепер йому часом здавалося, ніби він бачить краще, коли зовсім скине окуляри і прикладе скельце до другого ока; та навіть дивлячись своїм простим оком, після всього, що скоїлось, Ральфа він ні з ким би не сплутав. Сам Ральф, кульгаючи, вийшов саме з-поміж кокосових пальм, брудний, з сухим листям у русявій чуприні. Щока його розпухла, й одне око дивилося крізь щілинку, праве коліно прикрашав великий струп. Зупинився на хвилину, втупився у постать на Гранітовій плиті.
– Рохо? Залишився тільки ти?
– Та ні, ще кілька малюків.
– Вони не рахуються. А старші?
– А, Ерікісем? Пішли по дрова.
– Більше нікого?
– Більше я нікого не бачив.
Ральф обережно виліз на плиту. Там, де колись засідали збори, ще була витоптана цупка трава; коло вичовганого місця на колоді все ще виблискувала ніжна біла мушля. Ральф сів у траву обличчям до місця ватажка та мушлі. Ліворуч коло нього стояв навколішки Роха; якусь довгу хвилину вони мовчали.
Нарешті Ральф відкашлявся, щось прошепотів.
Роха так само пошепки перепитав:
– Що ти кажеш?
Ральф повторив:
– Саймон.
Роха промовчав, тільки похмуро кивнув. Отак вони сиділи, втупившись невидющими очима у ватажкове місце, у мерехтливу лаґуну. Зелені бліки та сонячні зайчики стрибали по їхніх брудних тілах.
Нарешті Ральф підвівся, підійшов до мушлі. Узяв ріг, попестив його обома руками, вкляк, прихилився до колоди.
– Рохо!
– Га?
– Що нам робити?
Роха кивнув на ріг.
– Ти можеш…
– Скликати збори?
При цих словах Ральф кисло засміявся, а Роха похнюпився.
– Ти поки що ватажок.
Ральф знову засміявся.
– Так, так. Над нами ти ватажок.
– У мене ріг.
– Ральфе! Не треба насміхатися. Далебі, не варто, Ральфе! Що подумають інші?
Нарешті Ральф угамувався. Він тремтів.
– Рохо!
– Га?
– То був Саймон.
– Ти вже сказав.
– Рохо!
– Га?
– То було вбивство.
– Та вгамуйся нарешті! – різко крикнув Роха. – Що доброго від твоїх балачок?
Він зірвався на ноги і став над Ральфом.
– Було темно. А потім… той чортів танок. А ще блискавка, і грім, і дощ. Ми поперелякувалися!
– Я не перелякався, – повільно мовив Ральф. – Я був… Я не знаю, що було зі мною.
– Поперелякувалися ми! – збуджено вигукнув Роха. – Всяке могло статися. Це не було… ну, те, що ти сказав.
Він вимахував руками, шукаючи вдалого слова.
– Ох, Рохо!
Від Ральфового голосу, такого тихого і болісного, Роха перестав вимахувати руками. Він нахилився і чекав. Ральф обнімав ріг і погойдувався вперед-назад.
– Як ти не збагнеш, Рохо? Те, що ми вчинили…
– Може, він ще…
– Ні.
– Може, він тільки вдавав…
Роха затнувся, побачивши Ральфове обличчя.
– Ти був осторонь. По той бік кола. Ти й не підходив близько. Або ти не бачив, що ми… що вони вчинили?
Відраза, ненависть і водночас гарячкове збудження змішалися в його голосі.
– Хіба ти не бачив, Рохо?
– Не дуже я міг бачити. У мене ж тепер одне око. Мав би це звати, Ральфе.
Ральф усе гойдався вперед-назад.
– Це сталося випадково, – зненацька сказав Роха, – саме так, випадково. – Він знову заговорив різко. – Вискочив поночі… ке треба було отак виповзати з мороку. Він був дурнуватий. Сам напросився. – Роха знову замахав руками. – Це сталося випадково.
– Ти не бачив, що вони вчинили…
– Послухай, Ральфе. Треба про це забути. Якщо про це думати, нічого доброго не вийде, розумієш?
– Я боюся. Нас самих боюся. Я хочу додому. О Боже, як я хочу додому!
– Це сталося випадково, – вперто правив Роха, – і не більше.
Він торкнув Ральфа за голе плече, і Ральф здригнувся від людського дотику.
– Послухай іще, Ральфе. – Роха швидко озирнувся, тоді прихилився ближче, – ти й узнаки не давай, що ми теж були серед танцівників. Надто Ерікісемові.