– Але ж ми були! Всі були!
Роха похитав головою.
– Ми-то не до кінця. Поночі нас ніхто не помітив. Сам сказав, що я стояв осторонь…
– І я так само, – промимрив Ральф, – і я був осторонь.
Роха радо закивав.
– Правда. Ми були осторонь. Ми нічого не робили. Ми нічого не бачили.
Роха помовчав, потім вів далі:
– Заживемо собі самі, вчотирьох…
– Вчотирьох. Це замало, щоб допильнувати вогонь.
– Спробуємо. Бачиш? Я його вже розпалив.
З лісу вийшли Ерікісем, вони волокли здорову колоду. Кинули іі коло вогнища і подалися до ставка. Ральф схопився на ноги.
– Гей! Ви там!
Близнюки завмерли на хвилину й рушили далі.
– Ральфе, вони пішли купатися.
– Краще зразу з цим вирішити.
Побачивши Ральфа, близнюки страшенно здивувалися. Вони зашарілись і дивилися кудись повз нього, уникаючи його погляду.
– Привіт, Ральфе! Яка зустріч!
– Ми тільки-но з лісу…
– …Збирали дрова для вогнища…
– …Минулої ночі ми загубилися.
Ральф роздивлявся пальці у себе на ногах.
– Загубилися після того, як…
Роха протирав своє скельце.
– Після бенкету, – пробурмотів Сем.
Врік кивнув.
– Так, після бенкету.
– Ми скоро пішли, – швидко додав Роха, – ми втомилися.
– І ми теж…
– …Дуже скоро…
– Ми так натомилися.
Сем порухав подряпину на своєму чолі й квапливо відсмикнув руку. Врік пальцем водив по розбитій губі.
– Так, ми дуже втомилися, – повторив Сем, – тому й пішли скоро. Як там, непоганий був…
У повітрі зависла невимовлена правда. Сем аж скривився, коли випалив оте огидне слово:
– …танок?
Згадавши про танок, в якому жоден з них не брав участі, всі четверо затремтіли.
– Ми пішли скоро.
Коли Роджер наблизився до перешийка, що сполучав скельний замок з островом, він не здивувався, почувши окрик. Тієї жахливої ночі він вирахував, що принаймні частина племені знайде притулок від жахіть острова в цьому безпечному місці.
Голос різко пролунав звідкись із височини, де каменюки навалилися одна на одну, чимраз зменшуючись догори.
– Стій! Хто йде?
– Роджер.
– Проходь, друже.
Роджер підійшов.
– Ти ж бачив, що це я.
– Ватаг сказав зупиняти Всіх.
Роджер глянув нагору.
– Якби я захотів, ти б мене не міг спинити.
– Ще й як міг би! Ану, вилазь, подивишся.
Роджер видряпався по кострубатій скелі, наче по сходах.
– А таке бачив?
Під камінь, що лежав на самій горі, було забито палицю, а під неї – ще одну – важіль. Роджер легко натис на камінь, і камінь застогнав. Якби натиснути щосили, камінь загув би вниз на перешийок. Роджер був у захваті.
– Оце справжній Ватаг, правда?
Роберт кивнув головою:
– Невдовзі він поведе нас на полювання. Він кивнув у бік далеких куренів, де соталася в небо ниточка білого диму. Роджер сидів над самим урвищем, похмуро вивчав острів, тримаючись пальцями за розхитаний зуб. Зупинив погляд на вершині далекої гори, і, хоч нічого не було сказано, Роберт заквапився змінити тему.
– Він хоче побити Вілфріда.
– За що?
Роберт непевно похитав головою.
– Не знаю. Він не пояснював. Просто розлютився і звелів нам зв’язати Вілфріда. І той… – Роберт збуджено захихотів, – стоїть зв’язаний не знаю скільки годин і чекає…
– І Ватаг не сказав, за що?
– Я не чув.
Сидячи на велетенському камені під несвітським сонцем, Роджер сприйняв новину як одкровення. Облишив свій зуб і завмер, зважуючи можливості влади, яка ні перед ким ні за що не відповідає. Тоді без жодного слова поліз по внутрішньому боці скелі вниз, до печери, де зібралося плем’я.
Там сидів Ватаг, голий до пояса, обличчя не було видно за білою та червоною фарбами. Плем’я лежало перед ним півколом. Недавно битий і вже розв’язаний Вілфрід шморгав носом позад інших. Роджер сів навпочіпки поряд з усіма.
– Завтра, – провадив Ватаг, – вирушаємо на полювання знов.
Списом він показав на тих дикунів, кому випаде полювати.
– Дехто з вас залишиться тут упорядковувати печеру і стерегти браму. Я візьму з собою кількох мисливців і принесу вам м’яса. Ті, хто буде при брамі, мають пильнувати, щоб ніхто сюди не прокрався…
Котрийсь із дикунів підніс руку, і Ватаг повернувся до нього холодним розмальованим обличчям.
– Ватагу, а навіщо вони будуть сюди прокрадатися?
Ватаг відповів переконано, хоч і туманно.
– Будуть. Вони спробують нам усе зіпсувати. Тож вартовим при брамі треба добре пильнувати. А крім того…
Ватаг замовк. Вони побачили, як з його рота висунувся язик, зблиснув неймовірно рожевим трикутничком, пройшовся по губах і знову зник.