– …а крім того, може вернутися звір. Пам’ятаєте, як він підповз…
Ті, що сиділи півколом, аж затремтіли і щось схвально промурмотіли.
– Він прийшов, замаскувавшись під нашого. Він може знову прийти, хоч ми віддали йому голову нашої здобичі. Тому вартуйте, будьте пильні.
Стенлі випростав руку, якою спирався об скелю, і підніс указівний палець,
– Ну?
– Але хіба ми, хіба ми…
Він скорчився, опустив очі додолу.
– Ні!
Запала мовчанка, в цей час кожен з дикунів намагався позбутися власних спогадів.
– Ні! Як ми могли… його… вбити?
Почасти заспокоєні, почасти налякані можливістю інших, майбутніх страхіть, дикуни знову щось пробелькотіли.
– Отже, обходьте гору чимдалі, – врочисто промовив Ватаг, – а після полювання залишайте свинячу голову.
Стенлі знову підніс палець.
– Я гадаю, звір змінює свою подобу.
– Можливо, – сказав Ватаг. Тут відкривався простір для богословської суперечки. – Краще нам триматися від цього якнайдалі. Невідомо, чого від нього чекати.
Плем’я обмірковувало почуте, відтак, ніби від пориву холодного вітру, всім мороз пішов поза шкірою. Задоволений справленим враженням, Ватаг рвучко встав.
– А завтра – на полювання, роздобудемо м’яса, влаштуємо бенкет…
Біл підвів руку.
– Ватагу.
– Ну?
– А чим ми запалимо вогнище?
Якби не біла й червона глина на обличчі, було б видно, як Ватаг зашарівся. Він зніяковіло мовчав, а плем’я знову заклекотіло від сказаних пошепки слів. Тоді Ватаг підняв руку.
– Вогонь візьмемо в тамтих. Послухайте. Завтра ми йдемо на полювання й роздобудемо м’яса. А сьогодні вночі я з двома мисливцями піду… хто зі мною?
Моріс і Роджер піднесли руки.
– Морісе…
– Слухаю, Ватагу.
– Де був їхній вогонь?
– Там, на давньому місці, коло скелі.
Ватаг кивнув головою.
– Як тільки сяде сонце, решта можуть лягати спати. А ми втрьох, Моріс, Роджер і я, маємо ще одну справу. Вирушаємо перед самим заходом сонця…
Моріс звів руку.
– А якщо ми зустрінемо…
Помахом руки Ватаг відкинув це заперечення.
– Підемо по піску. А якщо він прийде, ми знову… знову затанцюємо наш танок.
– Тільки втрьох?
Знову всі загули і стихли.
Роха подав Ральфові окуляри, а тепер чекав, щоб одержати назад свій зір. Дрова були сирі; ось уже втрете їх розпалювали. Ральф відступив і буркнув під ніс:
– Досить уже нам ночувати без вогнища.
Винувато озирнувся на трьох товаришів, що стояли поряд. Вперше він визнав, що вогонь має ще одне призначення. Звичайно, перше з них – посилати вгору закличний стовпчик диму; але інше його завдання – поки вони сплять, зігрівати їх теплом домівки.
Ерік дув на деревину, доки та почервоніла й зайнявся пломінчик. Біло-жовтою хвилею повалив дим. Роха забрав окуляри і задоволено дивився на дим.
– Якби нам зробити радіо!
– Або літак…
– Або човен.
Ральф длубався у своїх прибляклих знаннях про світ.
– Ми могли б потрапити в полов до червоних.
Ерік відкинув назад волосся.
– Краще вже до них, ніж до…
Вів не назвав імен, а Сем закінчив речення за нього, кивнувши головою в бік берега.
Ральф згадав, як падало, незграбно теліпаючи ногами, тіло під парашутом.
– Він щось казав про мертвяка… – Визнавши свою присутність під час танку, Ральф болісно почервонів. Замахав руками, підганяючи дим: – Не гасни… йди вгору!
– Зовсім зникає.
– Треба більше дров, хоч би мокрих.
– Моя дихавиця…
І автоматична відповідь:
– Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!
– Коли я почну тягати колоди, у мене буде напад. Хіба я не хочу, Ральфе, та що вдієш?
Хлопці втрьох побігли до лісу і принесли повні оберемки трухлявого дерева. Знову здійнявся дим, густий і жовтий.
– Давайтз чимось підвечеряємо.
Узявши свої списи, вони всі гуртом подалися до плодових дерев і мовчки поквапом напихалися там. Коли вони знову вийшли з лісу, сонце сідало на місці вогнища дотлівали самі тільки жарини, диму не було.
– Я більше не здужаю тягати дрова, – поскаржився Ерік. – Втомився.
Ральф відкашлявся.
– Там, на горі, нам вдавалося підтримати вогнище.
– Там воно було мале. А тут має бути велике.
Ральф приніс і кинув у вогнище якусь ломаку, задивився, як у сутінках спливає дим.
– Мусимо його підтримувати.
Ерік упав на землю долілиць.
– Я так натомився. А яка користь?
– Еріку! – вигукнув Ральф вражено. – Не говори так!