Сем став коло Еріка навколішки.
– Ну, так яка все ж таки користь?
Ральф, обурений, намагався згадати. Була ж якась користь від вогню. Якась надзвичайна користь.
– Ральф товк вам сотні разів, – буркнув Роха. – Інакше як звідси врятуватися?
– Звичайно! Якщо не сиґналити димом…
Він сів перед ним навпочіпки. Темрява густішала.
– Невже не зрозуміло? Що доброго в тих ваших мріях про радіо й човни?
Він витяг руку, стис пальці в кулак.
– Щоб викараскатися з цієї халепи, можна зробити тільки одне. Кожен може забавлятися полюванням, кожен може роздобути м’ясо…
Вів зазирав то в одне обличчя, то в інше. Потім, у хвилину найвищої пристрасті й переконаності, знайома завіса замаяла йому в голові, й він забув, що лагодився сказати. Він стояв навколішки, стискав кулаки, поважно переводив погляд з одного обличчя на інше. Нараз завіса знову підскочила.
– А… так. Отже, треба, щоб був дим; чим більше диму..,
– Але ж ми не можемо! Подивися!
Вогнище згасало.
– Пильнувати вогню по двоє, – бурмотів Ральф собі під ніс, – виходить по дванадцять годин на добу.
– Ральфе, ми не здужаємо більше носити дрова…
–У темряві…
– Вночі…
– Вогонь можна запалювати щоранку, – сказав Роха. – В темряві його все одно ніхто не побачить.
Сем енергійно закивав.
– Зовсім інша річ, коли вогонь був…
– …там, на горі.
Ральф підвівся, почуваючись напрочуд безборонним перед навалою темряви.
– Ну й хай собі згасає вночі.
Він подався до першого куреня, той ще стояв, хоча й похилився. Сухе й шарудливе на дотик, всередині лежало листя, що правило за постіль. В сусідньому курені якийсь малюк щось белькотів уві сні. Четверо старших хлопців залізли до свого куреня і зарилися в листя. З одного боку лежали близнюки, з другого – Ральф та Роха. Якийсь час, поки вони вмощувалися зручніше, листя шелестіло й рипіло.
– Рохо?
– Га?
– Все гаразд?
– Та ніби.
Невдовзі в курені затихло, тільки часом хрусне якийсь листок. Перед ними за низьким виходом висіла чорнота, оздоблена мерехтливими блискітками, і хвилі вдарялись об риф. Ральф приготувався до своєї щонічної гри в “якби”…
Якби їх відпровадили додому реактивним літаком, тоді до ранку вони б приземлилися на великому аеродромі у Вілтширі. Далі їх повезли б на машині, ні, найкраще – поїздом до самого Девона, і знову – вдома. Тоді до саду, як і раніше, приходили б дикі поні й зазирали через мур…
Ральф неспокійно перевернувся в листі. Дартмур – дика місцина, і там живуть дикі поні. Та дикість його вже не приваблювала.
Думка перескочила до міркувань про спокійне приборкане місто, де не було б місця для первісного дикунства. Що може бути безпечнішим за автобусну станцію з її ліхтарями та колесами?
І ось уже Ральф танцює навколо ліхтаря. Зі станції виповзає автобус, дивний якийсь автобус…
– Ральфе! Ральфе!
– Що таке?
– Тихше…
– Пробач.
Хтось жахливо застогнав у темному, відлеглому куті куреня, від страху вони затряслись, аж листя зашаруділо. Вчепившись один в одного, билися Ерік і Сем.
– Семе! Семе!
– Гей, Еріку!
Знову все затихло.
Роха тихенько сказав до Ральфа:
– Треба з цим кінчати.
– Що ти маєш на увазі?
– Щоб нас урятували.
Вперше за день, забувши про гніт чорноти, Ральф хихотів.
– Саме так, – прошепотів Роха. – Якщо ми в найближчий час не потрапимо додому, ми тут подуріємо.
– …схибнемося.
– …зсунемося по фазі.
– …поробимося шизами.
Ральф відгорнув з очей мокрі пасма.
– А ти напиши листа своїй тітоньці.
Роха серйозно обмірковував цю ідею.
– Я не знаю, де вона тепер. Крім того, в мене нема конверта й марки. Тут нема поштової скриньки. А ще нема поштаря.
Успіх цього тонкого жарту перевершив усі Ральфові сподівання. Нездатний стримати сміху, він підскакував і трясся всім тілом.
Роха з гідністю докоряв йому:
– Я не сказав нічого смішного…
Ральфові з реготу аж заболіло в грудях. Зморений судомним сміхом, він лежав задиханий і скорботно чекав на новий напад. Під час однієї з таких пауз його здолав сон.
– Ральфе! Ти знову шарудиш. Постарайся лежати тихо, а то…
Ральф трохи звівся на листі. Не без підстави він був вдячний Росі, що той урвав його сон, – автобус наблизився, вже виднівся виразніше.
– А то що?
– Тихо… слухай.
Ральф обережно ліг під музику довгого зітхання листя. Застогнав і зразу заспокоївся Ерік. Темрява накрила їх, як повсть, тільки на низькому вході байдуже мерехтіла смужка зірок.