– Нічого не чую.
– Надворі щось рухається.
Мурашки забігали у Ральфа по тілу. Пульс так закалатав, що враз заглушив решту звуків, тоді трохи затих.
– Нічогісінького не чую.
– Слухай. Слухай уважно.
За кілька кроків від стіни куреня цілком чітко й виразно хруснув патичок. Знову кров застугоніла Ральфові в вухах, в уяві промайнули якісь сплутані образи. Якась істота – суміш цих образів – тепер блукала навколо куренів. Він відчув, як Роха головою притиснувся до його плеча, як конвульсивно схопив його руку.
– Ральфе! Ральфе!
– Замовкни і слухай!
У відчаї Ральф молився, щоб звір обрав малюків.
Надворі хтось страшно прошепотів:
– Рохо… Рохо…
– Прийшов! – задихався Роха. – Він є!
Він припав до Ральфа, важко ковтав повітря.
– Рохо, виходь. Я прийшов по тебе, Рохо.
Губи Ральфові вже коло Рошиного вуха:
– Мовчи.
– Рохо… Де ти, Рохо?
Щось зачепило стіну куреня. Мить Роха сидів тихо, потім у нього почався напад ядухи. Він вигнув спину і став молотити ногами по листю. Ральф відкотився від нього.
Тоді при вході в курінь щось зловісно рикнуло, щось живе кинулося вперед, глухо гупнуло. Хтось спіткнувся об Ральфа, і в тому кутку, де був Роха, все перемішалося – там гарчало, гуркотіло, літали руки й ноги. Ральф наосліп махай кулаками; тоді він та ще, здавалося, понад десяток інших довго качалися по землі, штурхали один одного, дряпалися, кусались. Його штовхали, рвали на шмаття, хтось запхав до рота пальці, й Ральф укусив їх. Рука вирвалась і знов повернулася назад, наче поршень, ударила кулаком, аж з очей іскри посипалися. Ральф ухилився вбік і впав, під ним звивалося якесь тіло, гаряче дихало йому в щоку. Він зціпив руку в кулак і, як молотком, заходився молотити цей рот під собою; він бив по ньому, дедалі дужче впадаючи в істеричний шал, доки обличчя під ним не стало слизьким. Тоді його різко копнуло межи ноги чиєсь коліно, він повалився набік, знетямлений від болю, а бійка перекотилася через нього. Потім курінь розвалився, остаточно погасивши-пристрасті; невідомі кинулися геть. Темні постаті вискочили з-під руїн і щезли. Незабаром було чути лише верещання малюків і тяжкий Рошин хрип.
Ральф крикнув тремтячим голосом:
– Ану, малюки, спати. Ми билися з тамтими. А тепер спати.
Підійшли Ерікісем і розглядали Ральфа.
– Як ви – живі?
– Ніби…
– А я дістав.
– І я. Як Роха?
Вони витягли Роху з-під уламків куреня і прихилили до дерева. Прохолодна ніч звільняла від недавно пережитого жаху. Роха вже дихав легше.
– Рохо, тебе поранили?
– Не дуже.
– Це Джек зі своїми мисливцями, – гірко сказав Ральф. – Чому вони не дадуть нам спокою?
– І ми їм добре дали подумати, – сказав Сем. Чесність примусила його додати: – Принаймні ви дали. Я собі заліг у кутку.
– Я одного добряче вгрів, – сказав Ральф. – Розквасив йому пику. Перехочеться сюди потикатися.
– І я, – докинув Ерік. – Я прокинувся – хтось товче мене в пику. Певно, Ральфе, у мене все обличчя у крові. Та наостанок я йому віддячив.
– Що ти зробив?
– Підняв коліно, – сказав Ерік зі скромними інтонаціями, – і як дам йому помежи ноги. Чув би ти, як він заскавчав! Теж сюди більше не поткнеться. Таки дали їм бобу.
Несподівано Ральф заворушився в темряві. Тоді почув, як Ерік длубається у себе в роті.
– Що таке?
– Нічого, просто зуб хитається.
Роха підтяг коліна.
– Тобі краще, Рохо?
– Я думав, що вони прийшли по ріг.
Ральф побіг блідим берегом і скочив на плиту. Коло ватажкового місця, як і раніше, виблискував ріг. Ральф затримався на хвилину, тоді вернувся до Рохи.
– Вони не взяли рога.
– Я знаю. Вони не по ріг приходили. Вони приходили по інше. Ральфе, що мені тепер робити?
Тим часом уже оддалеки троє бігло звивистим пляжем до скельного замку. Вони трималися далі від лісу, ближче до води. То виспівували щось тихо, то крутилися колесом вздовж рухливої світляної смуги на воді. Їх вів Ватаг, він біг попереду, втішаючись перемогою. Тепер він справжній Ватаг; він кілька разів розітнув списом повітря. В його лівій руці погойдувалися Рошині розбиті окуляри.
Розділ одинадцятий
СКЕЛЬНИЙ ЗАМОК
Удосвіта в час короткої прохолоди четверо хлопців зібралися довкола чорного згарища на місці колишнього вогню. Ральф стояв навколішки і дмухав. Сірий перистий попіл розносило то туди, то сюди, та в ньому не зблисла жодна іскорка. Близнюки дивилися занепокоєно, Роха сидів з відстороненим виразом за яскравою стіною своєї далекозорості. Ральф дмухав, доки від натуги у нього загуло в вухах; незабаром його підмінив перший ранковий тиховій, сипонувши в очі попелом. Ральф відсахнувся, вилаявся, витер сльози з очей.