– Але, Мерідью, послухай, Мерідью… дозволь нам…
Враз один із хлопчиків упав обличчям у пісок, і лави зламалися. Вони підняли зомлілого і витягли на плиту. Мерідью вирячив очі, хоча без особливого зворушення.
– Ну гаразд. Сідайте. А цей нехай лежить.
– Ну що ти, Мерідью!
– Завжди він зомліває, – сказав Мерідью. – І в Ґібралтарі, і в Аддис-Абебі, а під час заутрені впав прямо на реґента.
Тут хористи захихотіли; наче чорні птахи, вони обсіли повалені навхрест стовбури і з цікавістю розглядали Ральфа. Роха не питав їхніх імен. Його лякала ця уніформована вищість і нецеремонна владність у голосі Мерідью. Тож він заховався за Ральфа і заходився коло своїх окулярів.
Мерідью повернувся до Ральфа:
– Виходить, тут нема нікого з дорослих?
– Нема.
Мерідью сів на стовбур і поглядом обвів усіх.
– Тоді ми повинні самі за себе подбати.
Почуваючись у безпеці коло Ральфа, несміливо озвався Роха:
– Тому Ральф і скликав збори. Щоб вирішити, що нам робити. Ми дізналися імена. Ось Джоні. А ті двоє – вони близнята – Сем та Ерік. Котрий Ерік? Ти? Ні, ти Сем.
– Я – Сем…
– А я Ерік.
– Нам краще всім познайомитися, – встряв Ральф. – Отже, я Ральф.
– Але ми знаємо більшість імен, – сказав Роха, – тільки-но їх почули.
– Дитячі імена, – пирхнув Мерідью. – Чого це мені бути Джеком? Я – Мерідью.
Ральф зиркнув на нього. То був голос людини, яка знає, чого хоче.
– Тоді, – провадив Роха, – отой хлопчик… я забув…
– Ти забагато базікаєш, – урвав Джек Мерідью, – заткни пельку. Жирний.
Вибухнув сміх.
– Він не Жирний, – гукнув Ральф, – Роха – його справжнє прізвисько.
– Роха!
– Роха!
– Ой, Роха!
Тоді вже знялася буря реготу, сміялися навіть найменші. В ту хвилину хлопці об’єдналися в коло однодумців, тільки Роха зоставався сам; він густо почервонів, схилив голову і знову заходився протирати окуляри.
Нарешті сміх затих, і хлопці знов почали знайомитися. Після Джека Моріс був другий за зростом серед хористів, але кремезний і весь час усміхнений. Був ще тендітний, вовчкуватий хлопчик, якого ніхто не знав і який тримався осторонь, потайний і заглиблений у себе. Він пробурмотів, що його звуть Роджер, і знову змовк. Біл, Роберт, Гарольд, Генрі; той хорист, що був знепритомнів, уже сів на пальмовий стовбур, блідо всміхнувся до Ральфа і назвався Саймоном.
Джек заговорив:
– Треба вирішити, як нам урятуватися.
Почувся гомін. Один з малюків. Генрі, попросився додому.
– Цить, – наказав Ральф неуважливо. Підняв угору мушлю. – Гадаю, нам треба обрати ватажка, щоб він усе вирішував.
– Ватажка! Ватажка!
– Ватажком можу бути я, – сказав Джек зі спокійною погордою, – я заспівую у хорі і старший над ним. А ще можу чисто взяти до-дієз.
Знову гомін.
– Ну, гаразд, – сказав Джек, – я…
Він завагався. Чорнявий – Роджер – нарешті заворушився і запропонував:
– Проголосуймо.
– Такі
– Проголосуймо за ватажка!
– Давайте голосувати!
Вибори виявилися забавкою не менш цікавою за ріг. Джек був запротестував, та коли раніше всі галасували, бо хотіли мати ватажка, то тепер галас учинився навколо виборів, і найбільше пропонували Ральфа. Жоден хлопчик не пояснив би цього, адже винахідливість, власне, виявив Роха, а найочевидніший лідер був Джек. Та Ральфа вирізняв спокій, з яким він сидів, зріст і приваблива зовнішність, найдужче ж, хоч і найнебезпечніше, переконував ріг. Той, хто сурмив у нього, а тепер сидів з цим тендітним предметом на колінах, чекаючи на їхню ухвалу, був істота незвичайна.
– Давай отого, з мушлею!
– Ральфа! Ральфа!
– Отой, із сурмою, нехай буде ватажком.
Ральф підніс руку, закликаючи до тиші.
– Добре. Хто хоче, щоб ватажком був Джек?
Покірно й понуро підвели руки хористи.
– Добре. Хто хоче, щоб був я?
Усі, крім хористів та Рохи, негайно піднесли руки. Тоді так само неохоче підніс руку й Роха. Ральф порахував голоси.
– Отже, ватажок я.
Всі заплескали в долоні. Навіть хористи аплодували, а Джек від образи так почервонів, що позникали всі його веснянки. Він схопився на ноги, потім передумав і знову сів, поки в повітрі дзвеніли оплески. Ральф поглянув на нього, наче хотів щось запропонувати.
– Звичайно, хор залишається під твоєю командою.
– Вони можуть бути солдатами…
– Або мисливцями…
– А може…
Рум’янець зійшов з обличчя Джека. Ральф знову підніс руку, закликаючи до тиші.