– Я добре йду? – голос Рохи тремтів. – Мені так страшно…
Раптом з башточок на горі долинув окрик, відтак щось схоже на бойовий поклик, десяток голосів відгукнулося на нього із-за скелі.
– Дай мені ріг і не рухайся.
– Стій! Хто йде?
Ральф задер голову, вгорі майнуло темне Роджерове обличчя.
– Сам бачиш хто! – гукнув Ральф. – Не дурій!
Він приклеїв ріг до рота і подув. Прискалком, що облямовував гору, на перешийок почали пробиратися дикуни. Годі було когось упізнати за розмальованими обличчями. Вони несли списи і лаштувалися боронити вхід. Ральф усе сурмив у ріг і не зважав на Рошин переляк. Роджер вигукував:
– Раджу відійти, ясно?
Нарешті Ральф відняв ріг від рота й замовк, щоб відсапатися. Задихаючись, а проте чітко він оголосив:
– Скликаю збори.
Дикуни, які охороняли перешийок, зашепотілися, але з місця не зрушили. Ральф ступив кілька кроків уперед. Ззаду почув благальний шепіт:
– Ральфе, не кидай мене.
– Стань навколішки, – кинув Ральф через плече, – і жди, доки я повернуся.
Він зупинився посередині перешийка й пильно розглядав дикунів. Фарба звільняла їх від будь-якого стриму, вони позав’язували ззаду волосся, і так їм було значно зручніше, ніж йому. Ральф твердо постановив і собі опісля зв’язати волосся. Він мало не попрохав їх зачекати, щоб зробити це відразу; та було не до того. Дикуни захихотіли, один замахнувся на Ральфа списом. Високо вгорі Роджер випустив з рук важіль і перехилився, щоб забачити, що діється внизу. Хлопці на перешийку, зведені до трьох кудлатих голів, тонули в калюжі власної тіні. Роха обвисав між ними круглим лантухом.
– Я скликаю збори.
Тиша.
Роджер узяв камінчик і кинув ним між близнюків, але так, щоб не поцілити. Вони відсахнулися, Сем ледве втримався на йогах. Роджер відчув, як у його тілі зануртувало джерело невідомої сили.
Ральф повторив голосно:
– Я скликаю збори.
Перебіг очима по їхніх лавах.
– Де Джек?
Хлопці засновигали, почали радитися. Розмальована мармиза відповіла Робертовим голосом:
– Полює. Він звелів вас не пускати.
– Я прийшов до вас запитати про вогонь, – пояснив Ральф, – і про Рошині окуляри.
Група хлопців, що стояла перед ним, заворушилася, здригнулася від сміху, легковажним, нервовим сміхом відлунювало високе бескеття.
У Ральфа за плечима почувся голос:
– Чого тобі треба?
Близнюки метнулись із-за Ральфової спини і стали перед ним. Ральф рвучко повернувся. З лісу наближався Джек, його легко було впізнати по ході та рудій чуприні. Обабіч улесливо дріботіли два мисливці. Всі троє помальовані на чорно й зелено. Позаду в траві зосталася покинута ними вительбушена свиняча туша без голови.
Роха завивав:
– Ральфе, не кидай мене!
Він з кумедною обережністю обняв скелю, притискаючись до неї над опалим морем. Дикуни вже не хихотіли, а захлиналися від гучного глумливого реготу.
Джек перекричав гамір:
– Забирайся геть, Ральфе! Сиди на своїй половині острова. А це моя половина і мого племені. І дай мені спокій.
Глумливий регіт ущух.
– Ти вкрав у Рохи окуляри, – задихаючись, сказав Ральф. – Ти повинен повернути їх назад.
– Повинен? Це хто сказав?
Ральф вибухнув гнівом:
– Я сказав! Ти голосував, щоб я був ватажок. Хіба ти не чув рога? Ти зважився на підлоту… ми б дали тобі вогню, якби ти попросив…
Кров приливала до щік, боляче пульсувало підбите око.
– Ти міг узяти вогню абиколи. Але тобі не хотілося. Ти проповз, як злодій, і вкрав у Рохи окуляри!
– Ану, повтори!
– Злодій! Злодій!
Роха заверещав.
– Ральфе! Мене пожалій!
Джек кинувся вперед і спрямував списа Ральфові в груди. Побачивши, як майнула Джекова рука, той угадав напрямок удару і відбив його ратищем власного списа. Тоді обернув його і вістрям ткнув Джекові коло вуха. Вони зійшлися віч-на-віч, тяжко сапаючи, пронизуючи один одного лютими поглядами.
– Хто злодій?
– Ти!
Джек відскочив і замахнувся на Ральфа списом. Не змовляючись, вони тепер рубалися списами, наче шаблями, більше не ризикуючи випробовувати смертоносні вістря. Удар прийшовся Ральфові по спису, ковзнув униз, і пальці йому звело від гострого болю. Тоді супротивники розійшлися й помінялися місцями – Джек опинився з боку замку, Ральф – із боку острова.
Обоє тяжко дихали.
– Ану, підійди…
– Сам підійди…
Навіжено націлювалися один на одного, але тримались на безпечній відстані.