– Тільки підійди, ось дістанеш у мене!
– Сам підійди…
Тим часом Роха, вчепившись у камінь, намагався привернути Ральфову увагу. Ральф підступив до нього, нахилився не відриваючи від Джека пильного погляду.
– Ральфе, згадай, для чого ми сюди прийшли. Вогонь. Мої окуляри.
Ральф кивнув. Він розслабив напружені для бою м’язи, випростався звільна, поставив спис. Джек незворушно спостерігав за ним з-під маски. Ральф кинув оком угору на башточки, на дикунів.
– Послухай. Ми прийшли сказати таке. По-перше, ти повинен віддати Росі окуляри. Без них він як сліпий. Це ж не забавка…
Плем’я розмальованих дикунів захихотіло. Ральфові в голові запаморочилося. Він відгорнув з чола чуб, подивився на чорно-зелену маску, що манячила перед ним, намагаючись згадати Джекове обличчя.
Роха прошепотів:
– І вогонь.
– Ага. Тепер про вогонь. Я знову повторюю це. Я повторюю це з того самого дня, коли ми впали на цей острів.
Він підняв спис і показав на дикунів.
– Наша єдина надія – підтримувати сиґнал, поки надворі видно. Тоді, може, який корабель помітить дим, підпливе, врятує нас і забере додому. А без диму доведеться чекати, доки корабель пристане сюди випадково. Можна цілі роки чекати, до самої старості…
Деренчливий, сріблястий, неприродний сміх випорснув з-поміж дикунів і луною завис удалині. Ральфа аж затрусило з лютощів. Голос його надтріснув.
– Невже вам невтямки, ви, розмальовані кретини? Сем, Ерік, Роха і я – нас замало. Ми пробували підтримувати вогонь, але нічого не вийшло. А потім ви ще зі своїми іграми та ловами…
Він показав убік від них, де в перламутровому повітрі тонкою цівкою розповзався дим.
– Ви тільки гляньте! Хіба це сиґнал? Звичайний вогонь готувати їжу. Ви поїли, і диму нема. Хіба ви не розумієте? Там же може бути корабель…
Він замовк, доконаний мовчанкою та браком облич у розмальованих дикунів, які стерегли вхід. Ватаг розкрив рожевого рота і звернувся до Ерікісема, що опинилися між ним та племенем.
– Ви двоє! Ану, назад!
Ніхто не відповів. Близнюки перелякано перезирнулися; тим часом Роха зрадів, що бійка закінчилася, і обережно підвівся. Джек глипнув на Ральфа й знову на близнюків.
– Схопити їх!
Жодного руху. Джек розгнівався:
– Я сказав – схопити їх!
Розмальовані якось незграбно, нервово оточили Ерікісема. Ще раз розсипався сріблястий смішок.
Ерікісем протестували від імені самої цивілізації.
– Ну що ви?
– …Слово честі!
У них відібрали списи.
– Зв’язати їх!
У безнадії Ральф крикнув до чорно-зеленої машкари:
– Джеку!
– Далі, далі! В’яжіть їх!
Тепер розмальовані вже відчули, що Ерікісем інакші, не такі, як вони, відчули власну силу. Сповнені завзяття, вони брутально повалили близнюків. Джека це надихнуло. Він знав, що Ральф спробує визволити близнюків. Заточуючи широку дугу, просвистів спис, і Ральф ледве встиг відбити удар. Коло них плем’я та близнюки обернулися в одну галасливу купу тіл. Роха знову скарлючився. Ось дикуни відступили – вражені близнюки вже лежали долі. Джек повернувся до Ральфа і просичав крізь зуби:
– Бачиш, вони роблять те, що я хочу.
Знову запанувала тиша. Близнюки лежали, невміло зв’язані, а плем’я чекало, що робитиме Ральф. Він полічив їх, глипнувши на них з-під кудлатої чуприни, зиркнув на нікчемний димок.
І тут його прорвало. Він заверещав на Джека:
– Звірюка! Свиня! Сволота! Злодюга!
І кинувся на нього.
Джек відчув, що це вирішальна хвилина, і порвався й собі вперед. Вони зіткнулися з глухим ударом і відскочили врізнобіч. Кулаком Джек зацідив Ральфові в вухо. Ральф ударив Джека в живіт, аж той кавкнув. Тоді знову стали віч-на-віч, розлючені, засапані: кожного вразила запеклість суперника. Тут вони почули гамір, яким плем’я супроводжувало їхню бійку, одностайний, пронизливий, підбадьорливий поклик.
До Ральфа дійшов Рошин голос:
– Дайте мені сказати.
Він стояв у куряві, здійнятій під час бійки, і коли плем’я збагнуло його намір, пронизливий поклик змінився глузливим свистом.
Роха підняв ріг, і свист прищух, тоді знявся з новою силою.
– У мене ріг!
Він горлав:
– Кажу вам, у мене ріг!
Несподівано стало тихо; але тишу розітнув і пронісся біля самої Ральфової голови якийсь дивний звук. Він майже не ввернув на нього уваги, аж ось почув внову – ледь чутне –і “з-з-з!”. Хтось шпурляв камінці: це кидав Роджер, все ще тримаючи однією рукою важіль. Під ним унизу Ральф здавався просто копицею волосся, а Роха – мішком сала.
Свист зчинився і знову стих, коли Роха підніс догори білу чудодійну мушлю.